Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

Тобі полегшення вийде, розумієш?! Але ж мене посадять! Посадять мене, так, Густавівно!.. Посадять. Оскільки ж у моїй автобіографії намертво вписаний епізод з Таткатуткою… Вона ж малоліточка, моя Лоліточка!..

Несподівано Арнольд скочив з місця і закружляв по кімнаті, незграбно підстрибуючи та наспівуючи:

– Ах, малоліточка,

Моя Лоліточка!..

    Моя ж ти душечка,

    Мамзель Танюшечка!..

Солодка дірочка,

Моя ти Вірочка!..

    Зваблива кралечка,

    Моя ти Лялечка!..

Ти мов картиночка,

Моя Альбіночка!..

    Чарівна косенька,

    Моя Антосенька!..

Гарненьке сонечко,

Моя Альоночка!..

    Пухнаста білочка…

    Моя дебілочка!..

Несподівано зупинившись на «дебілочці», Арнольд знов підскочив до матері та з ненавистю засичав крізь зуби:

– Розумієш, Густавівно, в чому жах мого становища?! Я ж твій синочок єдиний, а твій синочок – він же ж не гомосєк!.. Але якщо зеки в тюрязі, боронь Боже, довідаються про епізод із Таткатуткою, то мене «опустять», неодмінно «опустять»!.. Зроблять безправним «півником» і чпокатимуть, кому скільки влізе, – от в чім жах! Точніше скільки разів їхні прутні влізуть в мою багатостраждальну сраку – стільки разів мені й віділлється туди за мою Таткатуточку, за мою солоденьку дівулечку!.. Але я ж не гом! Якби ж хоч трішки був – мені було б легше змиритися з цим. А так… Ні-ні, я не можу ляпнути цю комариху в тебе на щоці!.. Й не проси навіть, чуєш?!

Втім, напившись нарешті крові, комар злетів у повітря й з огидним зудінням зник десь попід стелею.

– Х-х-х-ха-а-а-а, Густавівно!.. Х-х-х-ха-а-а-а! Ось нарешті й завершилися твої страждання через цю огидну комашку. Тепер на тому місці, де комариха жигонула тебе, можливо, з’явиться пухир. Однак через твій параліч ти, мабуть, не відчуваєш такого ж свербіжу, який відчувають через комариний укус здорові люди?! А може, й відчуваєш, хтозна!.. У будь-якому разі х*й з тобою і твоїми відчуттями, Густавівно, стара ти лярво! От якби ж хтось… або щось – неважливо!.. Якби ж хтось або щось утамувало мій свербіж за моєю Таткатуточкою!.. Оце було б саме те, що треба. Але ж ні!

Арнольд роздратовано ляснув себе долонею по колінці:

– Ніхто й ніщо не позбавляє мене цього палкого бажання! Я ж і досі хочу близькості з нею, з Таткатуточкою моєю! Я ж їй які вірші писав, які вірші, Густавівно, присвячував я моїй дівчиночці солоденькій!.. Ось слухай.

І прийнявши урочисту позу, Арнольд продекламував:

– Палить вогонь любові моє тіло —

    до кісток пекучий палить.

Лиш комір займеться – а полум’я

    й поділ вже палить!

Стражденний стогін мій і землю,

    і престол небесний палить —

Якщо не з нею я, сонцеподібний,

    блаженну всю долину палить

Пекельне полум’я страждань,

    пече спекотніше жарин в розлуці!

Втім, негайно після цього уточнив, трохи знітившись:

– Ні-ні, це ще не мій вірш… Точніше це такий епіграф до одного з моїх численних віршів, присвяченого Таткатутці. Це з Алішера Навої – був такий поет відомий… А мій вірш безпосередньо – ось він! Це вже далі, після епіграфу слідує. Слухай, Густавіно…

І знов прийнявши картинну позу, продовжив декламувати:

– Я – твій улюблений Лінгам,

Ти – моя Йоні[54] дорога.

    З тобою спарувались ми,

    Одвержені всіма людьми.

Як Шакті-Ша у Шиви-Ши,

Сидиш ти у моїй душі!

    Сидітимеш ти там завжди —

    Не йди ж від мене ти, не йди!..

Щоночі я молюсь до тебе:

Не треба йти, ні-ні, не треба!..

І знов він заговорив нормальним голосом, присівши на узголів’я продавленого диванчика біля паралізованої матері:

– Ну то як тобі моя поезія, Густавівно?! Що скажеш?.. Правда ж колосально?! Чудово!.. Незрівнянно!.. Особливо оця знахідка: «З тобою спарувались ми, / Одвержені всіма людьми». До чого ж потужна сила міститься у цих словах!.. Яка експресія!.. Але ж вона розучилася цінувати мої вірші! Ти розумієш, в чім трагікомедія мого існування?! Моя-а-а!.. Таткатуточка-а-а!.. Розучилася-а-а!.. Цінувати мою поезі-ю-у-у!..

Закінчивши підвивати на кожному слові, Арнольд розчаровано пхикнув:

– Пхе!.. Густавівно, просто пхе!.. Й нічого більше. Я тобі не казав, Густавівно, але я випадково зустрів Таткатутку вчора, коли вибігав за хлібом. За сидіння з тобою «по догляду за безпомічним родичем» мені виплачують сущу мізерію, якої ледь-ледь на хліб вистачає. Це ж треба було, щоб тебе шляк трафив, і я тепер сидів з тобою вдома на хлібі з кефіром, як і ти!.. А я ж здоровий мужик, Густавівно! Я м’яса хочу! А сиджу з тобою на хлібі з кефіром… Дякую цій довбаній Українській державі, що хоч би з кефіром, а не з водою. Та все ж я м’яска хочу!.. М’ясця, м’ясця, м’ясця! А бігаю все за хлібом та й за хлібом!.. Отож і зустрів вчора свою Таткатуточку, а вона-а-а…

Раптом Арнольд навис над нерухомою матір’ю й загорлав як скажений:

– І тут, Густавівно, уяви собі весь мій жах: Таткатутка заявила, що я – хріновий розпусник, який мусить залишити її у спокої! Розумієш?! Я вже не її потужний Лінгам, а вона – не моя мила Йоні! Я для неї тепер ніхто! НІХТО, розумієш?! Більше того, Таткатутка позбавила мене чоловічого достоїнства, забравши нею ж подарованого Ловця Усіх Бід! Ти знаєш, Густавівно, чому ми дали цьому камінчику таке ім’я?! Зовсім не тому, що Таткатутка обплутала його червоними нитками, як заповів великий Кастанеда… хоча він, мабуть, і не заповідав нічого подібного… Ну, та біс із ним – із цим Кастанедою та його Великим Вчителем Доном Хуаном: вони обидва видатні, поза всяким сумнівом, і заслуговують на огромезну пошану, але ж я з Таткатуткою… Таткатутка зі мною!..

Арнольд міцно замружив очі й загарчав, ніби дикий звір, а потім продовжив крізь зуби:

– Отже, за допомогою камінчика, згодом перетвореного на Ловця Усіх Бід, я позбавив мою любу дівчиноньку цноти. Розумієш, Густавівно, гладиш був ідеально обтесаний самою природою до такого стану поверхні, щоб я зводив її з розуму, пестячи цим камінцем дівочий лоскотунчик. За допомогою камінчика я доводив Таткатуточку до божевілля, до сказу! Й одного разу, коли ми з нею отак розніжилися й перебували на піку любовних пристрастей, мій Лінгам владно і впевнено увірвався до звабливих вологих глибин її Йоні… Ніколи не забуду, до чого щасливою була вона тоді!.. Саме після того моя дівуля й заплела гладиш червоними нитками, перетворивши таким чином на дуже своєрідний амулет. Назвала його Ловцем Усіх Бід і передала мені, сказавши, що доки камінчик зі мною – я не знатиму горя й печалі… А тепер що?! Що тепер, Густавівно, я тебе питаю?..

Дві каламутні сльозинки виступили в куточках Арнольдових