Жанна Куява - Дерево, що росте в мені
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Іноді Чеся малювала образ Сави на білій стелі, над отим королівським набундюченим диваном, і говорила з ним ніби віч-на-віч, ніби бачила його насправді. Бо мала такі почування й терзання, які не могла відкрити навіть найближчій людині. Але виговорити їх мусила, щоб хоч ненадовго позбутися…
А про нових знайомих і поготів не йшлося. За щирою порадою чоловіка, Чеслава мала триматися з ними на віддалі, бути загадковою, малоговіркою, аби всі лишень здогадувалися, що таїться за цими коштовними вборами, якими задарює свою нову дружину Матвій Доброжанський.
— Мені часом серце болить через те, що з мамкою рідко говорю, — казала Королівська у слухавку Саві. — Бо я відчуваю, як вона переживає, як їй хочеться, щоб ми частіше до неї приїжджали, щоб деколи й на більше днів зосталися в селі. Але, ти ж знаєш, Матвій страшенно не любить їздити на Полісся. «То чужий для мене край, він мені немилий», — каже. І я його розумію, він же містянин до саміх кісток…
«А ще я перестала вечорами молитися, — зізнавалася вже витвореному на стелі образу Нагорного. — Матвій того не робить, то і я перестала. Він ікони зняв, а ввечері, як лягаємо, то й говорити забороняє. Каже, це псує настрій перед… перед… ну ти розумієш… Бо я одного разу подивилася передачу про бродячих собак, і так мені жаль стало тих тварин! І я, коли лягла, взяла та й сказала, дурепа, Матвієві, що досі в мене перед очима стоять ті жалісливі мордочки і вчувається їхнє нестерпне скавучання. А він мені: “Дякую, що підготувала мене до здорового сексу”. І одвернувся. Я після того мовчу в ліжку як риба. І до… гм… кохання, і після нього… Мовчу, хоч і кортить щось сказати…»
— Ти знаєш, Саво, часом так хочеться погуторити з ним перед сном, — казала реальному слухачеві. — Про щось таке, знаєш, тепле, щоби душу зігрівало і щоби серце трепетало… Пробач, що так відверто кажу… Просто… кому я ще таке скажу? Тільки тобі…
Чеся не могла всього розповісти Саві, бо соромилася. Не насмілювалася проказати: боялася нерозуміння, а головно — насміху.
«Як же мені бажається поговорити з ним перед… перед се… перед любощами — про любов! Щоб поцілувати його ще дужче захотілося, — ці відвертості теж несправжньому Саві звіряла. — Щоб усеньким тілом і серединою його любити заманулося… Але він мовчить. І робить так, як хоче він, як добре йому… І хай… Бо я і без того не знаю, за що мені таке щастя…»
— Деколи вельми хочеться і до церкви піти, Саво, подякувати Богу за чоловіка, але з ким я піду? Сама? Думаєш, самій піти? Але коли? — не чекала відповіді у слухавці. — В неділю я не можу натішитися тим, що він удома, що не на роботі, бо цілими днями їздить у справах, втомлюється, повертається пізно, вечеряє, щось там у комп’ютері ще доробляє і лягає. І лягаємо ми…
Спиняла себе час від часу. Але хутко вела далі, бо Сава слухав! Уважно, не перебиваючи. Так, ніби відчував, що жодна з його порад наразі не підсобить Чеславі, не вгамує її тривоги. Але потім…
Для себе юнак вирішив, що колись обов’язково прийде їй на допомогу. Але то буде згодом, у майбутньому, коли Чеслава багато чого зрозуміє, і найперше — себе.
— А в неділю він хоч і спить до обіду, але потім встає і в халаті по хаті ходить. Це так приємно, коли він такий неофіційний, домашній, такий зворушливий батько і чоловік… Мій… Тому я й не хочу в неділю до церкви йти. А в будні маю клопоту багацько. Мій день теж розписаний, Саво, я ж не просто дружина! Я жінка успішного чоловіка! Мушу відповідати його рівню, мушу дому пильнувати, про порядок дбати і про себе…
— Знаєш, Саво, я все менше і менше готую, — не встидалася й цього, була відвертою з поліщуком Нагорним. — Бо він із супермаркетів усяку їжу привозить, каже: «Нащо тобі морочитися?!» А я хіба можу сказати, що то для мене не морока, що я в ту їжу душу вкладаю, що я її хочу найсмачніше у світі саме для нього приготувати, щоб тільки «дякую» почути. Але він не каже, Саво, «дякую»! Він каже: «А хіба ти мені дякуєш, коли я тобі гроші даю?» А я, Саво, щоразу дякую, просто він не чує чомусь… Каже: «Це нормально для жінки — готувати. А не хочеш — не готуй». Ото я собі думаю, як йому байдуже, то нащо мені готувати? Правда, Саво?.. Якщо йому та моя їжа не тре’…
«Але я, Саво, завжди буду йому вдячна ще й за те, що він витягнув мене з моєї туги за Андрійком, — дивилася у стелю, співрозмовника уявляючи. — Ти ж пам’ятаєш, яка я була в лікарні?! Думала, ніколи чорної хустки не скину. Але мій чоловік усе зробив для того, щоб я зажила іншим життям. Щоб я про минуле й не згадувала…»
— Ще тоді в лікарні відчула, що ліпшає мені, що алергія зникає, бо малесенький вогник у той час у моїй душі заблимав, — якось прямо зізналася Саві Королівська. — Так, ніби відчула, що ось він, Матвій Доброжанський із донечкою, — мій порятунок і мої ліки. Так і було. Я тільки почала час від часу про нього думати, як мені стало ліпшати…
«От, май’, комуняка, — матюкнувся тоді про себе Сава. — Мене ж, коли виписували, теж казали, що зненацька стала болячка минати! От, май’, комуняка, бо я вже тоді більше про тебе, Чеславо, думав, а не про Ліліану!»
— Я тобі, Саво, один секрет розкрию,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дерево, що росте в мені», після закриття браузера.
