ПерсеФона - Сховай мене від темряви

— Мені шкода, але вона буде злою і ненажерливою поки не настане Світанок. — Я доторкнулася до чола в надії стримати біль від думок.

— Полю… — Позвала Яна лагідно.

— Не зараз!

— Я можу вам чимось допомогти? — Вона присіла поруч з нами. Всі мовчали. — Послухайте, я бачу, що щось відбувається. Якщо я можу, я і мій чоловік, можемо щось зробити — тільки скажіть. — Ми взялися за руки.

— Арман? — Ілай дивився прямо перед собою. Я теж його побачила. Він був худим і блідим. Його тіло як дим колихалося від вітру. Вираз очей відбивав безвихідь.

— Арман мертвий, — сказав тихо Ілай, — він застрелився.

Кожен винив себе. Недбало ми залишили Армана в смуті, без нагляду. Його тіло забрали майже одразу. Гучний постріл спричинив багато шуму і пліток. Коли машина Вартових від’їжджала від Таверни, Ілай звернувся до Іри.

— Ти питала чим можеш зарадити?

— Так.

— Чи зможете ви піклуватися про Короля?

— Звісно. — Відповів Мирон замість дружини та міцно стиснув її руку. Яна кивнула.

— Я зможу вивести вас звідси до темряви в безпечне місце. Я маю надію ви розумієте, який обов’язок берете на себе? — Я теж дивилася на друзів вижидаючи. Була впевнена лише в одному, Ілай довіряє їм.

— Ми розуміємо і будемо піклуватися про нього як про власне дитя.

— Король отримав у спадок силу своїх батьків, після їх смерті. Він незвичайний хлопчик.

— Ми зробимо все, від нас можливе. — Впевнено відповіла Яна.

— Нам потрібно квапитися. Не прощайтеся. — Зупинив нас Ілай, коли ми хотіли обійнялися з подругою. — Ніхто нічого не повинен запідозрити. Нам не легко буде оминути Вартових і їх пости. Ви тут самі впораєтеся? — Ілай звернувся до Вадима.

— Так. — Мені стало страшно від думки, що я залишуся без Ілая. Чи повернеться він?

— Я не впевнений. — Ніби читаючи мої думки сказав Серафим. — Полю, я не знаю чи варто мені повертатися, чи ні. Моє бажання бути з тобою вже один раз затьмарило здоровий розум. І ось що ми маємо. Не важливо, — він взяв мене за обидві руки, — чиє вогнище загориться. Я буду поруч, щоб захистити тебе. До останнього свого подиху. — Він кивнув Вадиму і повів моїх друзів в бік храму. Ми попрощалися тільки поглядами.

І ось я сиджу в своїй кімнаті, в таверні «СинійКіт» міста Тихий Притулок. Вадим залишив мене на декілька годин. Я не знала чим себе зайняти, тому вирішила занотувати все, що зі мною сталося. Коли я раніше читала книжки, то чекала епічного завершення оповіді, кульмінацію з кульмінацій. А в житті все було банально просто. Чи зробила я свій вибір? Так. Головне для мене є те, що я ані хвилини в ньому не сумніваюся. Не потрібно ходити до відьом і радитися з кимось ще. Моя душа, серце, розум і все моє єство тягнулося до нього. І ніяка темрява, ні блідолика сватія не зможе перешкодити мені запалити те багаття. Не тому, що я хотіла покінчити з темрявою, привести в світ сина і всіляке інше. Я просто хотіла, щоб він знав, я кохаю тільки його. І хай не він моя доля, і наші діти будуть жити як і ми, не виправдаємо ми надій на смерть Пана і всіх тварюк. Головне ми будемо разом. Адже наше кохання існує заради кохання. Без зайвих перепон та перешкод, а головне — що ми живемо, щоб жив інший. Мої роздуми відволік якийсь шум в коридорі. Я вийшла. В таверні стався якийсь переполох. Люди бігали, щось кричали. Через шум я не могла нічого зрозуміти. Але окремі слова я все ж таки розчула: «Істоти!» В холі робили барикади перед дверима і вікнами.

— Що сталося?! — Крикнула я хазяйці, схопивши її за лікоть. Адже всі інші спроби розпитати були марними, мене ніби ніхто не чув.

— О, Боже мій! Там повно мерців! Вони виповзли із води. З ВЕЛИКОГО ОЗЕРА! — Волала вона. — Вдень! — Але я її вже не чула. Від Озера до Дівочого Поля, де зараз був Вадим, було доволі далеченько. Якщо я побіжу негайно, то встигну його попередити. Адже якщо мерці подадуться туди, то застануть його зненацька. Уява малювала картини смерті Вадима, одну страшніше за одну. Адже він не володів силою Ілая. Наскільки я зрозуміла він міг керувати вітром, направляти його, та хіба це вміння врятує?

— Випустіть мене. — Я продиралася крізь столи — барикади до виходу.

— Зупинись, божевільна! Там смерть! — Щось важке стукнулося о вхідні двері. Мене відштовхнули й продовжували блокувати вихід. З вулиці доносилися крики. Коло бару стояв хазяїн і заряджав рушницю. Я вхопила його за руку та потягла чоловіка наверх.

— Йдіть за мною! В моїй кімнаті відчинене вікно, ваші фіранки заважкі, я їх сама не засуну.

— Так-так. — Поспіхом ми піднялися сходинками. В кімнаті тихо, лише небесно — блакитна завісочка колихається. Я вилізла на підвіконня.

— Що ти робиш, дитино?

— Не маю часу пояснювати. Там мій друг. Зачиняйте вікно. Хутчіше, чоловіче! — Хазяїн таверни неохоче погодився. Головою розумів, треба наглухо закрити вікна, а моє дивацтво потрібно відпустити разом зі мною. Вочевидь, він вже подумки поховав мене. Чесно кажучи, сама я не розумію, що роблю.

— Пройди по даху вліво. Там висувна драбина.

— Дякую. — Але він вже наглухо зачиняв вікно. Рухаючись обережно по старенькій черепиці я знайшла драбину. Легко спустилася на заднє подвір’я таверни, де ще декілька годин тому ми сиділи з Вадимом і Ілаєм. На вулиці тепло і тихо. Навіть вітер вщухнув. Що відбувається? За рогом будинку моїм очам відкрився жах.

Веніамін Варфоломійович жив в місті Тихий Притулок близько 50 років. Його будиночок знаходився майже коло Озера, він навіть місток збудував для того щоб рибалити. Звісно, заробляв на цьому: гості міста на свята