Андрій Любомирович Войницький - Новини

краще вийшов сам, але, пам’ятаючи про Штірліца, який десь там тинявся, вирішив не ризикувати.

— Коли буде публікація? — спитав Віталік, затягуючись.

— Публікація? — Я спочатку здивувався, а потім до мене дійшло: вони справді вважають, що солідний суспільно-політичний сайт «Tower news» поставить у стрічку повідомлення про їхню маячню.

— Слухай, Віталік...— почав був я, але він перепинив:

— «Товариш Сім».

— Що?

— Це в минулому,— пояснив він.— А тут — жодних імен. Називай мене або товариш Сім, або товариш прес-секретар.

Я курив мовчки, перетравлюючи ще й це.

— Слухай, товаришу Сім...— нарешті звернувся я до нього.— Ти, той... ти дійсно у все це віриш? Серйозно?

Він подивився на мене тим самим поглядом, яким нещодавно дивився на Сашу, коли той з нього глузував.

— А ти що — ні?

Двоє неосоціалістів, які курили за три кроки від нас, накинули на мене оком.

— Звичайно, братан,— відповів я поспіхом.— Революція, всі діла... Забий... То я так...

— Так коли буде стаття?

— Стаття? — я почухав потилицю.— Слідкуй за стрічкою новин...

Я викинув недопалок і, ні з ким не прощаючись, забрався звідти.

У міліції мучають
1

оргнуло на перехресті червоне, чорна «Тойота» загальмувала, хлюпнувши багнюкою так, що я ледве встиг відскочити.

— Швидше сідай! — висунувся крізь бокове скло Саша.— Часу обмаль!

Світлофор зазеленів, і він утопив педаль газу.

— Як робота? — спитав Саша.

— Багато новин.

— Хєровий ти журналіст,— раптом вимовив він якось розчаровано.

Я не зрозумів гумору. Не вважаю себе Хантером Томпсоном, але коли працюєш у журналістиці не перший рік, а людина, яка взагалі не має до професії відношення, називає тебе хєровим журналістом,— це напрягає. Втім, я зберіг витримку, жодний мускул не ворухнувся на моєму обличчі.

— Це чому? — поцікавився я спокійно.

Він навіть не подивився у мій бік, просто гнав машину по нічній Клочківській. Ще деякий час ми грали в мовчанку.

— Ти маєш розповідати людям правду, так? — нарешті заговорив він.— Зривати покрови... Ось ти зустрів баригу, що торгує феном і травою. Що робить у такому разі хороший журналіст? Розпитує про бізнес, дізнається про постачальників, розкриває всю схему — і бац! — виходить розгромна стаття про місцевий наркобізнес. А що робиш ти? Затарюєшся в мене! Так який з тебе журналіст? Хєровий, як я вже казав.

Такого я не чекав. Він уважно вдивлявся у нічну дорогу, наче чекав, що з узбіччя вистрибне олень. І навіть оком не кинув у мій бік!

— Ти серйозно? — спитав я.

— Ну звичайно! — вигукнув він з якоюсь раптовою експресією.— Через таких, як ти, вся країна в дупі! Такі, як ти, завжди мовчать і ні хєра не роблять!

Треба визнати, я розгубився, бо не знав, що й сказати. Він і далі мовчав та дивився на асфальт, дивився і мовчав, і вся ця ситуація, яку він тільки-но створив, реально вибішувала.

— А звідки тобі знати, може, я на першому етапі? — буркнув я.— Може, я саме збираю інформацію?

— О, так ти щур, і сам зізнався! Знаєш, що у нашому бізнесі роблять зі щурами?

— Та пішов ти! — вибухнув я.— Ти торгуєш! Ти барига! Хєрова людина! А продажні менти прикривають твою дупу! Я тобі хто — Махатма Ганді? Я працюю з новинами! Тягаюся на комісії міськради!

— Махатма Ганді...— посміхнувся він примирливо.— Цікаво ти сказав...

Я відкрив віконце, закурюючи. Ніч дихнула в салон свіжістю. Треба змінити тему.

— А ти сам хто є? — спитав я.— В сенсі — з професії? Юрист?

— Я з професії, як ти справедливо зазначив, хєрова людина,— відповів він, і я більше ні про що не допитувався.

Нарешті ми виїхали на окружну, залишили машину на стоянці й вирушили до недобудованого гіпермаркету. У Саші весь час вібрував телефон, але він не відповідав. Ми спустилися в яр, пролізли у дірку в бетонному заборі і йшли ще хвилин десять якимись сміттєзвалищами. На віддалі непевно видніла лісосмуга, це