Надія Павлівна Гуменюк - Етюд із метеликом

— Тільки бачив чи й говорив? — аж знетямився Вадим.

— Тільки бачив, і то звіддаля. Вона була не сама. Її супроводжував якийсь ексцентричний і, вочевидь, аж ніяк не бідний тип. Я не знав, як вони зреагують на мою появу. Та й клієнт просив швидше завершити портрет, бо він поспішав.

— Авжеж, не бідний! — спалахнув Вадим. — До бідного вона б не поїхала. Бідних і вдома вистачає. Хоча… Могла б і тут знайти собі якогось мажора. Хіба ні? Але нашій Алі Європу подавай!

Він не мав певності, що ця дорога стане для нього ліками. Але якщо там, куди вона приведе, справді є Аля, то він мусить поїхати.

Вадим уже другий тиждень виходив разом із Маркусом на площу. По кілька годин щодень міряв її кроками, обходив по периметру, перетинав по діагоналі та вдивлявся в жіночі обличчя. Цього дня вже не мав жодної надії. За три дні він попрощається з другом, хтозна, може, назавжди, і вирушить додому. Цей гамірний мегаполіс із якимось надшвидкісним темпоритмом справді чудовий, але — не для нього. Він уже знудьгувався за рідним містом, за його старовинними вуличками, затишними двориками. Хутчіше б Маркус закінчив своє малювання. Господи! Як цей флегматичний шульга може цілісінький день водити своєю лівою по ватману?! Такий гарний вечір опускається. Хочеться посидіти десь за келишком вина, послухати музику, трохи поплакатися другові в плече та вкотре дорікнути йому: чому не кинувся за Алею, тільки-но побачив її? Подумаєш, замовлення в нього! Ну, відмовив би одному клієнтові. Хіба тут бракує вуличних художників? Зізнався б краще, що злякався її крутого проводжатого.

І саме тієї миті, коли Вадим так подумав, з’явилася Аля. Така сама струнка й стрімка. З таким самим чорним водоспадом волосся. Він повірити не міг — вона хутко йшла в їхній бік. В’юнкий, як світязький вугор, чоловік у довгому чорному плащі й високому старомодному капелюхові ледве встигав за нею. Вадим злякався, що вона промине їх, зірвався на ноги й мало не впав — тіло зсудомило від хвилювання, залікована нога мимоволі підігнулася.

— Алю! Алю!!! Це я, Вадим!

Чого вона так злякалася, ніби наштовхнулася на привида? Чому втекла? Може, не хотіла, щоб той франт (хто він їй — чоловік? бойфренд? багатий спонсор? сутенер?) дізнався про них?

— Стій, бо загримиш у поліцію! — вайлуватий Маркус так спритно метнувся за ним, ніби тільки тим і займався, що ловив людей.

Якби не Маркус… Ну хто його просив кидатися слідом? Навіщо він хапав його за руки? Малював би собі далі. Звісно ж, якби не він, Вадим не дав би їй утекти. Нізащо.

Він не розумів, про що говорили з поліцейським Маркус і дженджуристий Алин провожатий. Вочевидь, про щось дуже різне. Друг (він шпарив іспанською, як рідною) благально складав перед вартовим порядку долоні. Франт, навпаки, розмахував кулаками. Коли поліцейський нарешті відпустив його, дівчини на площі вже не було.

— Якби ти не був моїм другом, натовк би я тобі пику за таку ведмежу послугу. Щоб до нових віників пам’ятав, — Вадим спересердя відштовхнув Маркуса.

Дружня бесіда за келихом вина цього вечора скасовувалася.

Вілла значно менша й зовсім не така сліпуче біла, як у сні. Путто та купальниця — на тих же місцях, тільки у фонтані не дзюрчить вода, а в ангелика трохи пощерблений кінчик носа. За балюстрадою, у внутрішньому дворику, нікого немає. Зараз немає. Але колись там справді була дівчинка. Тепер Аннета це точно знає.

Її душать сльози. Вона силкується щось пригадати й не може. Утім, як сказала синьйора Летиція, це й так дуже-дуже дивно, що вона в такому віці так виразно запам’ятала місце, де все сталося. Зазвичай діти зберігають у пам’яті те, що відбулося після п’яти років, а їй тоді ледь виповнилося три. Воістину, найбільша загадка світу — таємниця людського мозку. А хіба не дивно, що й сама Летиція, через долю якої за ці роки пройшли сотні підопічних, запам’ятала історію маленької чужоземки? Хай не так виразно, як Аннета цю віллу, але ж запам’ятала.

Маркус і Вадим стоять пообіч Аннети, готові будь-якої миті підтримати її. Вона сама підійшла до них наступного дня, після інциденту на площі Ґауді. Чомусь їй дуже закортіло дізнатися, чи справді в очах того хлопця були сльози, а якщо були, то як причетна до них вона, Аннета Ґомес. Художник сидів на тому самому місці. «У криївці одних матових очей» відбивався собор. Його приятеля поряд не було. Але щойно Аннета намірилася підійти до Маркуса, той хутко щось сказав по стільниковому й на протилежному боці площі з’явилася вже знайома висока постать.

Спочатку вони не повірили їй. Вадим (тепер вона знала, як звати Маркусового співвітчизника) щось говорив. Хутко, пристрасно, іноді зриваючись на крик, іноді — на сльози. Вона не розуміла. Він закипав. Їй стало лячно: чого він сердиться? Маркус взявся пояснювати (мабуть, те саме) іспанською. «Ну навіщо цей цирк?» — дивувався він. Тепер вони вже самі, без її холеричного покровителя в старомодному чорному циліндрі. І всі троє знають, що вона — Аля, Алекса Гурська, колишня Вадимова наречена, яка перед самим весіллям помахала йому ручкою та зникла в невідомому напрямку. Як з’ясувалося, начхала на Вадимові почуття, знайшла по інтернету чужого та багатого й виїхала до нього. Та планета Земля не така вже й велика, щоб на ній не можна було зустріти того, кого шукаєш. От Вадим і знайшов її. Точніше, знайшов Маркус і зателефонував Вадимові. І нічого прикидатися, нібито вона не розуміє, про що говорить її колишній наречений. О, вона пречудово вивчила іспанську. Але ще ніколи так не було, щоб нововивчена мова геть стерла пам’ять про рідну. Та й не так уже й багато часу минуло відтоді, як вона накивала п’ятами з України й пришвартувалася тут.

Маячня якась. Аннета не повірила їм. Подумала, що перед нею двоє божевільних, одержимих якоюсь Алексою. Тоді засумнівалася: а може, просто розігрують хлопці чи розводять, як наївну дурепу? Навіть озирнулася: може, їх знімають прихованою камерою? Ні, не видно. Але навіщо? Навіщо їм це треба?

Ще раз пояснила. Ні, вона справді не Аля. Чи не має сестри, схожої на неї, як дві краплі води? Також ні. Узагалі ніколи не мала сестри. Братик був, але помер іще маленьким. На його могилці в передмісті Барселони стоїть білий крилатий ангелик. А самого Віто вона ніколи й не бачила. Його смерть стала причиною сімейної трагедії. Мама так і не змирилася з утратою свого улюбленця. Якось вона пішла на прощу Шляхом Святого Якова й уже не повернулася додому — відгородилася від усього світу в монастирі Монсаррат. Аннету виховував тато. Він чудова людина й любить її до безтями, потакає їй у всьому. Власне, заради неї й живе. Коли вона вступила до університету, купив для неї квартиру неподалік від вишу. Вона телефонує йому щовечора та їздить до нього щонеділі.

Того ж дня Аннета розказала татові про дивну зустріч на площі