Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

справи Гетьманщини, намагався змінити зовнішньополітичний курс на зближення з Річчю Посполитою (Гадяцький договір 1658 р. про входження України до складу Речі Посполитої як автономного утворення на кшталт Великого князівства Литовського), що призвело до московсько-української війни 1658–1659 рр. Іван Виговський став першим гетьманом Української козацької держави, який був страчений за участь у боротьбі за її незалежність — у 1663 р. він очолив старшинське угруповання, яке почало підготовку для усунення гетьмана П. Тетері й мало на меті об’єднання Правобережної та Лівобережної України як єдиної незалежної держави, але в жовтні 1664 р. був заарештований поляками та розстріляний без суду і слідства за причетність до повстання, яке спалахнуло у лютому 1664 р. на Правобережжі. ">[43], шляхтич, що потрапив у татарський полон ще під Жовтими Водами й був викуплений самим Хмельницьким за кобилу. Богдан був із ним добре знайомий, цінував як досвідченого писаря, тому й залишив у себе.

— Що в тебе? — не особливо люб’язно запитав хлопця гетьман, оскільки був занадто зайнятий.

— Пане гетьмане, учора я почув, що в Поділлі народ палить маєтки шляхти й жорстоко розправляється із самими господарями. Там мій маєток, де живе наречена. Прошу тебе відпустити мене. Мушу захистити її, бо вона зовсім беззахисна, — схвильовано промовив Тимофій.

Хмельницький замовк, оторопіло дивлячись на нього, зате Виговський презирливо пирхнув:

— Знайшов час до наречених їздити! Ти хіба не чув, що ми виступатимемо? Нема коли нині цим займатися. Не про те думаєш!

Хмельницький спохмурнів.

— Відколи писар указує моїм сотникам, та ще й у моїй присутності, про що вони мусять думати? — холодно мовив гетьман.

— Але, твоя милосте, річ у тому, що для мене дивно таке бажання в момент, коли слід думати зовсім про інше! — промовив на своє виправдання Виговський.

— Не твого розуму ця справа! Ти забуваєшся, Іване, забуваєш своє місце! Ліпше з каламарем[44] розбирайся — для цього я тебе тримаю в себе! Вийди геть! — наказав Хмельницький.

Виговський зло зиркнув на Тимофія й вийшов. Гетьман дочекався, доки той зачинить за собою двері, а потім подивився на свого сотника — Тимофій був блідим, похмурим, але не можна було не помітити, що він сповнений рішучості поїхати за будь-яку ціну захищати свою кохану. Хмельницький злегка всміхнувся.

— Скільки козаків у твоїй сотні[45], Тимофію?

— Чоловіків сто точно є, а зараз, може, уже й більше.

— Тоді бери свою сотню і їдь. Бери все, що треба, — провіант, коней, зброю, якщо не всі мають, та їдь. Рятуй своє кохання!

— Пане гетьмане, я... — у Тимофія навіть дух перехопило від того, що гетьман так легко йому дозволяє поїхати, та ще й козаків із собою взяти.

— Та не дякуй мені, Тимофію! Хіба я не розумію, що тобі дійсно треба поїхати туди? Чи гадаєш, що не ціную того, скільки послуг ти зробив особисто мені та й усьому Війську Запорізькому? То невже я відмовлю тобі в такій дрібничці?! Як називається твій маєток? Де тебе в разі чого шукати?

— Волховиці, що в Барському старостві.

— Так от, коли знадобишся, приїдеш назад. Однаково мусимо тягнути час. Треба ще залагодити справи з московитами та підняти татар, перш ніж іти з Польщею воювати. Місяць у тебе точно є! А там уже як Бог дасть!

— Дякую тобі, пане гетьмане! Дякую, тому що...

— Іди і збирайся, хлопче, не барися! Зайдеш перед від’їздом, я тобі наказ дам, щоб обозний забезпечив твою сотню всім необхідним, — приязно відповів Хмельницький.

Тимофій розкланявся й вийшов. Під дверима топтався Виговський, вельми невдоволений тим, що дістав прочухана за свій дурний язик. Але, як відомо, люди не часто усвідомлюють свої помилки, воліючи вважати винуватим когось іншого, хто зовсім ні в чому й не винен. Тому генеральний писар зі злістю подивився на молодого сотника, а той пройшов повз нього й навіть не глянув — Тимофієві було байдуже до цієї людини.

У дворі його з нетерпінням чекали друзі, і коли обидва дізналися, що гетьман не лише дозволив, а ще й велів Тимофієві своїх козаків узяти, то навіть злегка засмутилися, адже обидва розраховували поїхати з ним. Тимофій вирішив негайно вирушати до коша, де залишалася його сотня, — він не хотів гаяти ані хвилини, тому швидко зібрався, попрощався з друзями та поїхав.

А наступного дня з’ясувалося, що частина козаків уже має намір вирушити до Маслового Ставу, і Маркові наказано їхати з ними, адже йому треба було зайнятися своєю сотнею й готувати її в похід. Влад теж збирався їхати з ним, тому пішов прощатися з Ліорою.

Він пробрався до гетьманського будинку через задній вхід і прослизнув до кімнатки Ліори. Маленька Ревека вже навчилася сидіти, і зараз мати посадила її на підлогу, на невелику ряднинку, але підклала під спинку подушку, щоби дівчинка не втомилася. Ліори не було, тому Влад сів навпочіпки біля дівчинки і став із нею гратися. Крихітка вже впізнавала його і з задоволенням тягнула до нього ручки. Мимоволі згадалося Владові власне дитинство й те, як він хотів мати брата чи сестру. Але був у батьків зовсім один. «Якби я мав брата або сестру, мені набагато легше жилося б увесь цей час, — думав молодий козак. — Хоча як я тоді на Низ утік би? Адже нізащо не залишив би їх, а із братом чи сестрою й не дійшов би туди. Але байдуже! Коли ми з Ліорою одружимося, матимемо багато дітей! Мої діти не страждатимуть від самотності!»

Потім думки Влада звернулися до самої Ліори. Він пригадав, як уперше її побачив, як спочатку злився на неї, а потім потихеньку прикіпав до неї, поки не покохав. Влад зовсім не ніяковів тим, що його роман