Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

відкривалася перед ними. Одну руку вона просунула в контейнер на поясі й попестила звірка-конвертера, щоб заспокоїти разом і його, і себе. Він лагідно куснув її за пальці, і вона всміхнулась.

— Ти, здається, казав, що дівчина з твого сну мала звірка-конвертера, схожого на нашого малого друзяку? — запитала Лорелін і, востаннє провівши пальцем по лускатій спинці конвертера, надійно замкнула контейнер.

— Так і було, — відповів Валеріан, стоячи спиною до неї і длубаючись в уламках.

Лорелін на руку сів метелик. Він був дуже красивий — лагідний, тендітний і барвистий. І мав він щось схоже на хвостик — такий собі довгий хвилястий вусик, що хитався й скручувався позаду комахи. Її рука завмерла, аби не сполохати метелика, і вона спостерігала за тим, як той повільно складав і розкривав крила.

— То якщо конвертер походить з їхньої планети, — провадила вона, — цілком зрозуміло, чому вони прагнуть повернути собі останній живий екземпляр.

— Еге ж, — погодився Валеріан. — І викрали командувача вони найпевніше тому, що гадали, той носить його на собі.

— А коли вони з’ясують, що то не так, наступною буду я, — додала Лорелін.

Метелик усе ще сидів на її долоні, і, незважаючи на роздратування від останнього прояву відверто безпардонної Валеріанової поведінки, вона всміхнулася. Всесвіт, попри все, був сповнений краси.

— Не хвилюйся, — запевнив її Валеріан, — я нікуди тебе не відпущу!

Вона зітхнула і вгамувала почуття обурення.

— А я нікуди не відпущу тебе!

Вона почула, як він пирхнув. Усе між ними знов було, як і раніше.

— Гадаю, краще мені вийти з гри, поки я у виграші, тому лишу це без коментарів.

— Еге ж, та ти з тим своїм сивим волоссям набуваєш мудрості, — подражнилася Лорелін.

— Одна сива волосина, — відбив він удар, — ти знайшла тільки одну.

Лорелін усе ще дивилася на прекрасне створіння, що дарувало їй свою присутність. Вона всміхнулася до нього.

— Такі чарівні тут метелики, — промовила.

— Авжеж, — відповів він неуважно, — але хоч би що ти робила, не дозволяй їм торкатися тебе.

Усмішка сповзла з Лореліниного обличчя.

— А чому ні? — в її голосі була натягнутість.

Метелик склав і знову розгорнув крила.

Вона стояла, не ворушачись.

— Тому що, — почав він, повертаючись до неї, — деякі з них… — його очі розширилися.

«Ні!»

Він прожогом метнувся до неї, але було пізно. За мить оманливо лагідний «хвіст» метелика обвився довкола Лореліниної руки, і хтось різко смикнув її у провалля.

Підбігши, Валеріан побачив, як Лорелін гойдалася, прив’язана до зап’ястка довгим світним фіолетовим вусиком, над проваллям, яке здавалося бездонним. Він прослідкував поглядом за вусиком і нагорі метрів за 40–45 угледів, що над іншою кручею сиділо здоровезне опецькувате створіння, яке лише віддалено скидалося на гуманоїда. Воно махало потворними ногами й тримало в руках річ, страшенно схожу на звичайну людську риболовну вудку.

Це створіння, немов волосінню, затягло Лорелін нагору, простягло міцну руку і вхопило її наче ляльку. Задоволено заревівши, показало здобич своїм краянам, які теж вудили на краєчку каньйону, і ті обмінялися захопленими вигуками, схожими на гавкіт.

Валеріан вихопив зброю і приціливсь, одначе відразу похопився: якщо він вб’є це створіння, воно випустить з рук вудку… а з нею й Лорелін. Він стиха вилаявся і передихнув.

— Так ми нічого не досягнемо, — промурмотів.

Потому запхав зброю до кобури, розбігся і стрибнув у порожнечу, намагаючись вхопити метелика.

Його руки зімкнулися довкруж одного з них.

«Будь-ласка, прошу тебе, виявись несправжнім!»

Так і сталося. Цей теж був принадою. Отже, його стрибок у безодню, щоб упіймати того бісового метелика, не завершиться смертю.

Метелик-принада міцно обвів «хвоста» навколо його талії, і Валеріана так хутко потягли нагору, що він насилу міг дихати. Його втягли й зупинили на відстані кількох метрів від бридкого обличчя, схожого на жаб’ячий писок. З рота зі скошеними донизу кутиками вирвався зойк, від якого у Валеріана аж залящало у вухах. Той зойк мав, напевне, виражати радість. Булан-батор два з половиною метри увишки квапливо кліпав червоними, палаючими очима з ледве видними зіницями-щілинами, явно витягши найкращу здобич за цілісінький день.

Він гепнув Валеріана об краєчок кручі й потягнувся до нього, тримаючи сітку. Однак Валеріан криво йому посміхнувся й підняв зброю.

— Вибач, — закричав він, — я неїстівний!

Залишивши безголову тушу булан-батора, бранцем якого він так і не став, Валеріан побіг туди, де, за його спостереженням, щезла Лорелін. На жаль, вийшло так, що Валеріанова партнерка була на сьогодні останньою здобиччю. Рибалка, що її здобув, закинув собі за спину великий округлий кошик, виготовлений з покривлених металевих стрічок, і попрямував до масивної брами, що правила за межу території булан-баторів. Краєм ока Валеріан побачив Лорелін у тому кошику. Вона поводилася доволі передбачувано: несамовито лаялась у спину чужинцеві, намагаючись водночас знайти щілину в покривленій клітці, до якої потрапила.

Валеріан біг хутко як тільки міг, стрімко пересуваючи ноги, але відстань до рибалки була доволі далекою, і той збіса квапливо перекидав оті свої жаб’ячі лапи. Відчинилися здоровезні залізні двері, пропускаючи рибалку всередину. Валеріан побачив з десяток стражників з наїжаченими списами та піками й спинивсь, а потім круто повернув праворуч.

Сховавшись за виступом чорної скельної породи, він із млосним відчуттям дивився на те, як рибалку впустили всередину разом із Лорелін, і брама, утілення страшної невідворотності, зачинилась за ними.

Його кохана опинилася в пастці за тими ворітьми, в палаці булан-баторів. І вдіяти він проти того нічогісінько не міг.

Розділ дев’ятнадцятий

Не личило Окто-Барові так сумувати за дивним померлим чужинцем. Але в душі він відчував якусь дивну тугу, і це почуття суперечило всім раціональним міркуванням. Як узагалі можна було оплакувати смерть невідомої істоти, яка, до того