Алла Сєрова - Подвійне дно

Я піднімаюсь і йду до столу. Верхня частина масивної, на вигляд абсолютно цілісної кришки, відділена, а з ідеально полірованої поверхні під нею стримить невеличкий ключик. Можливо, саме цей ключик стара і шукала в кишенях трупа. Ну, що ж, мені теж цікаво.

Я повертаю ключик, лунає неголосний скрегіт і схованка відкривається. З дитинства мріяла знайти скарб. Ну, от, знаєте, щоб отак: відкрити скриньку, а там блискучі камінці і старовинні прикраси. І то не через гроші, а так, задля естетики. Страшенно полюбляю камінці. Та в цьому сховку нічого такого немає. Просто лежить газетна вирізка з якоїсь закордонної газети — і все. Сфотографовано чоловіка й жінку, під знімком — якийсь текст, не англійською. Може, то німецька. І що, заради цього вона вбила Корбута? Ні, не вірю. Треба пошукати ще. Може, в цього сховку теж є подвійне дно.

Я проводжу пальцями по гладенькій поверхні. Вона така блискуча і тепла на дотик — от колись уміли робити такі речі, дерево просто шовкове! Пальцям моїм приємно і тепло, от тільки тут… Так, в лівому кутку є невеличкий виступ чи сучок, не розумію. Але якщо його зрізати, то… Стоп. Не може того бути, щоб майстер лишив такий гандж. Та й виступ має округлу форму і зливається з поверхнею, його можна знайти тільки навпомацки. Або знаючи, що він там є. Ні, це зроблено навмисне. І я маю зрозуміти, як це працює. Стара, напевне, знає, та не скаже. Обійдусь без неї, багато честі — питати. От тільки темнувато. Але нараз виступ іде вниз — я натисла на нього ненароком.

— Що там, Лізо? — Рудий тримає нашу полонянку на підлозі.

— Власне, нічого тут немає… От, якийсь старий чорно-білий негатив, і все.

Я беру знахідку і йду до Рудого. Стара лежить просто під вікном, скупе світло ллється знадвору, але я спробую роздивитись, що там є.

— Віддай мені це. — Климковська сичить гадюкою. — Віддай, це не має для тебе ніякої цінності.

— Мені досить того, що воно є цінним для тебе.

— Ти, клята байстрючка, віддай!

— А ти…

Вона наразі вдарила мене ногою в груди, та Рудий вчепився в її руку. Нічогенька яга, ось дихну трохи — і вирву їй серце. А я все думала, чому вона занапастила свою доньку, аж он воно що! Люба була нагадуванням про жінку, з якою їй зрадив чоловік. І про те, що вона сама як жінка — порожнє місце, недієздатна.

Якийсь звук, вже знайомий, наче відкоркували пляшку шампанського — це хтось стріляє. Я піднімаю голову. В дверях стоїть високий ставний чоловік, вже літній. В руках в нього пістолет, такий самий, як той, що валяється в кутку. Ось цей. Якщо він поцілить в Рудого…

Та він поцілив не в Рудого. Він поцілив старій просто в лоба. Добряче стріляє дід. А тепер наша черга, я правильно зрозуміла?

— Вставай, Елізо.

Старий схиляється до мене і дає мені руку. Долоня його холодна і жорстка. Наші очі зустрічаються. Я поволі підводжусь. Чорт, стара негідниця добряче садонула мене. Рудий розстебнув мені гудзики і розглядає синець, що вже набіг.

— Нічого страшного, кістки цілі, груди не поранені. Якби трохи вище вдарила, в шию — тоді все, був би кінець.

Чоловік схиляється над вбитою, потім дивиться на Корбута, що лежить на підлозі. Я тихенько рухаюсь у напрямку покинутої в кутку зброї.

— Я не заподію тобі нічого лихого, Елізо. Зброя тобі не потрібна.

— Це ти так кажеш.

Я підбираю пістолет. Він незграбний і важкий, ні, не візьму його, він якийсь неоковирний і незручний.

— Хто ти такий?

— Я думав, ти здогадаєшся, — він жорстко, по-вовчому посміхається. — Я — твій дід, Елізо, Василь Олексійович Климковський.

На мене просто сиплються багатообіцяючі родичі. Це вже стає одноманітним. Ну хоч хтось нормальний є в моїй генеалогії, чи тільки вбивці, негідники і психопати?

— Ов-ва! І тепер ти удівець?

— Так. Питаєш, навіщо я її вбив? Я скажу тобі. Сьогодні я нарешті дізнався, хто винен у смерті моєї дочки. Тому я просто вбив убивцю.

Він швидко і вміло обшукує кімнату. Цікаво, а цей що шукає? Чи не той негатив, через який так лютилась його дружина? Але я йому його не покажу, це мій трофей. Якщо Корбут ховав його, то щось на ньому є цікаве.

— Що ти шукаєш?

— Я вже знайшов.

Він відчинив вікно і витягає з рами щось невеличке, схоже на цвях, тільки тонкий, з великою голівкою. Це що за манія? Новини в будівельних технологіях?

— І що це таке?

— Жучок. Хтось з даху сусіднього будинку вистрілив ним у раму. Цього досить, аби прослуховувати всю квартиру. Я знав, що він десь тут.

— Звідки?!

— Потім поясню. А зараз треба йти звідси. Вочевидь, вас обох чекали тут — і тому заздалегідь припасували жучка. Хтось знав, що ви прийдете сюди. Хтось прорахував вас і навіть знав, про що ви говоритимете. Хто б це міг бути?

— Я не знаю.

— Добре, розберемось. Ходімо.

— А трупи?

— Вони вже нікуди не поспішають.

Ну, це вже трохи занадто. Мила сімейка, ви не знаходите?

13

— Ось цю касету мені прислали сьогодні зранку. Ользі подзвонили, вона вийшла, в двері постукали, я відкрив — на порозі лежав пакуночок. Я прослухав касету і зробив деякі висновки.

Ми сидимо в невеличкій, стерильно чистій квартирі. В квартирі Корбута теж все отак сяяло. Мабуть, в господарів рильце було в пушку, раз наводили таку люту стерильність у помешканні. Компенсують, так би мовити, брудну совість.

На касеті записано нашу розмову з Корбутом. Все це настільки дивно, що я не знаю, що й думати.

— І ти не спитав у неї, чи це правда?

— Ти не дуже поштива до старших, так, Елізо?

— З якого дива? Вік не має ніякого стосунку до почуття поваги і сам собою повагу не гарантує. Є зовсім молоді люди, які гідні найбільшої поваги, є такі, що тільки йдуть в цьому напрямі — от як ми з Рудим, у нас все ще попереду. І від тебе ми відрізняємось тим, що ми ще можемо — чи не зможемо заслужити повагу, а от з тобою вже все ясно. І те, що я про тебе знаю, в мене особисто добрих почуттів не викликає, то про яку поштивість ідеться?

— Зрозуміло. Та ти не все знаєш…

— Потім вислухаю ще й твою версію. Можеш навіть збрехати, це нічого не додасть до мого світовідчуття.

Мені останнім часом