Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Юрась похитав головою.

- А Дніпро не згине, хоч і він, мов жива людина, з очеретами розмовляє…

Юрась кинув у воду суху очеретину й замислився…

- Не вернутись до мене отій очеретині, як не вернутись з моря дніпровій воді, як не вернутись тому, що казала мені у ту ніч Галя… Не вернутись… Ніщо у світі не вертається, і та ніч не вернеться, а хоч і не вернеться, так ніколи не забудеться…

Він так заломив руки, що аж пальці хруснули.

- Гей-гей! Не буде мені ні забуття, ні вороття…

І сумує Юрась, тяжко сумує, на свою долю нарікаючи.

Чого ж йому сумувати, чого на долю нарікати? Ще недавно пані Олена Виговська, гетьманова, припадала у Чигирині до його жовтих сап’янців, бо під ті сап’янці впала тоді, підклонилась уся Україна, і ті жовті сап’янці мали право топтати її від Глухова і Харкова до Чортомлика, від Київа і Чигирина до Карпат і до Львова…

- «Beati possidentes»! - згадав Юрась бурсу.

А чи не з ласки Сіркової був він «beatus possidens»? Чи не з Сіркового решета впала до його сила й право топтати жовтими сап’янцями усю Україну?..

- Ні! З ласки Божої та батьківської, Богданової…

І переносяться перед його очима послідні часи й послідні турботи.

Дивись, Юрасю, дивись! І він бачить духовними очима: уся Україна під його жовті сап’янці підтопталася, поверглася ниць… Не йдуть під ті сап’янці тільки його ж родичі - Васюта Золотаренко та Яким Сомко з своїми полками…

Та дарма! Вранці я й їх підтопчу під себе, як сухе перекотиполе, та з ними й того приятеля їх, Ромодановського, обсмалю татарам на ковбаси… Нехай їсть московські ковбаси мій приятель, Нуредин-хан… Стережись! Шеремет досі мене згадує у Бахчисараї…

А сум все не покидає Його… Від сорому й злості бліді щоки йому червоною крівцею горять…

- У монастир, у монастир, у ченці піду, хоч і підтоптав би під свої сап’янці увесь світ…

На що йому сей світ і тая слава, і булава, і усі клейноди, коли він сам упевнився, що він… не чоловік… коли він - каліка зроду, євнух від самої купелі, від самих пелюшок!..

До тієї весняної ночі він не знав, що таке кохання… А у ту ніч пізнав; та бодай було зроду-віку того не знати! У ту ніч, як несподівано спіткав він Галю яснооку у саду коло ставка, пізнав він собі на муки, що таке любощі, що таке кохання; пізнав, що давно вже кохав ту яснооку, тонку, як тополенька, дівчинку - і прокляв своє життя за те, що тоді пізнав… Краще б було не знати…

Душно було у ту ніч; він і вийшов у сад… За ставком, у кущах, щебетав соловейко. На ставку, по купинах та між очеретом, жаби неначе скажені квакали та брехекали, мов у їх була «вулиця» - та вулиця шалена… Пахло м’ятою та любистком… Коли зирк - Галя у біленькій сорочечці з добрими коралями стоїть під кущем калини, у самого ставка і, мабуть, прислухається до соловейка…

- Юрій… пан гетьман, - мов жахаючись, тихо промовила вона.

- Я не гетьман, Галочко, а Юрій…

І він взяв її за руку… Мов огонь передався йому від її маленької, холодної рученьки…

- Тобі холодно… Он і рученька холодна… Сядьмо…

Вони сіли на траві.

- Може й ніжки замерзли?

Він помацав її ніжки у шовкових тоненьких черевичках і шовкових панчішках… Чом не помацати? Вона ще дитинка: їй тільки чотирнадцять мине після клечальної неділі…

- Ти по росі ходила, Галочко… В тебе ніжки й панчішки мокрі… Дай, я їх трошечки висушу…

І став гладити їх руками, а потім не зчувся - як і гарячими губами…

А тут його голова закрутилась, і він усе забув… Чи то сон, чи то вони обоє зомліли?.. Чи то небо розверзлось?.. Не знає… забув… себе і усе забув…

Пам’ятає тільки тепер, як вона уся горіла й палала, пригортаючись до його і тулячи його голову до свого лона… А устонька її, як листячко на калині, шепотіли:

- Мій гетьманчику! Мій козаче! Мій любий!..

«І вона мене цілувала, а слізоньки її капали на мої руки, коли вона й до них припадала личком і гарячими устоньками, - згадувалось тепер Юрасеві. - Чи то був сон?»

Так: і сон, і не сон… Силує себе Юрась усе згадати, і не може… Чує, здається, й досі, як цілісіньку ніч тьохкав соловейко, як переказились у ставку усі жаби, як Галя припадала до нього, до його колін, пестила його, і вже як на світ стало благословлятися, щезла, мов у небо полинула, мов у ставку втонула, обернувшись мавкою, русалкою… А він сидів на траві під калиною і, стогнучи й плачучи, кляв свою долю щербату, проклинав і батька, й матір:

- Мати проклята! Чом ти мене маленького не задавила? Чом, купаючи в любистку й руті, своє, батьком прокляте дитя не втопила? Хто й тебе прокляв, щоб привела ти на світ не дитину, а гадину? О, та й не гадину: і гадина щасливіша від мене! Я й гадини не варт, послідньої комашні Не варт, бо щастя родинного не зазнаю…

Він стрепенувся… Що се таке? Де він?.. Там, за його табором, загула й завила труба, за нею друга… Невже ж починається? А він, гетьман, далеко від своїх легіонів… Се його труби кличуть…

Він немов прокинувся і раптом піднявся з землі…

- Мене шукають… Де гетьман? Се Москва йде на мене… До збруї!..

Він кинувся до табору. Назустріч йому скакали Тетеря й Васюта Макогін з гетьманським білим конем у поводу.

- До збруї, пане гетьмане! - кричав Тетеря. - Зараз бій буде!

VIII

Юрась, мов спросоння, глядів на Тетерю і на старого Макогона. Чари ні тієї весняної, ні сієї ночі ще, здавалось, не покинули його.

- Бій, кажеш, пане Тетере? А з ким?

- Ромодановський з Москвою наступає і Сомко з козаками.

- Хіба язика привели?

- Ні! Ти ж, пане гетьмане, ще з вечора велів вислати у степ дозорців, а тепер, як тільки на світ благословилось, вони й побачили, що московське військо сунеться мов ліс, - і комонники, і колійники, і рейтарія - сила велика, аж земля, кажуть дозорці, стугонить.

- А Сомко? А Золотаренко? - сих більш усього ненавидів Юрась.

- Золотаренка не запримітили, а