Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

загальне враження: вона вбрана гак, як треба. Нічого зайвого, нічого недоречного.

— Гарненька чепурушка, — такий був його вирок, коли двері за нею зачинились.

Другого ранку, як звичайно, диктуючи їй ділові листи, він зробив несподіване відкриття, що вона гарно зачісується, хоч нізащо в світі не зміг би змалювати її зачіски. Вона йому просто подобалась, та й годі. Міс Мейсон сиділа між ним і вікном, і він завважив, що волосся в неї ясно-каштанове з легеньким золотаво-бронзовим відтінком. Під блідим сонячним промінням, що падало у вікно, та бронза неначе вогнем горіла, аж любо було дивитись. Цікаво, що досі він ніколи того не помічав, подумав Буйний День.

В одному листі трапилось йому сформулювати фразу, подібну до вчорашньої, що через неї вони засперечались. Згадавши своє змагання з граматикою, він продиктував:

— «Щоб нам з вами дійти згоди в цій справі…»

Міс Мейсон мимоволі скинула на нього очима, очевидячки здивована, та зразу ж опустила їх і вже чекала, що він продиктує далі. Але Буйний День устиг розгледіти, що вони в неї сірі. Згодом йому довелось дізнатися, що в тих сірих очах виблискують ще й золоті іскринки. Одначе й тепер він дуже здивувався: йому враз спало на думку, що він досі мав її за брюнетку з карими очима.

— Таки ваша правда була, — признався він, осміхнувшись сором'язливо, що зовсім не пасувало до його суворих індіанських рис.

За те його винагороджено ще одним поглядом і вдячною усмішкою. Цього разу він переконався, що очі в неї справді сірі.

— Та однаково, якось чудно, далебі, — ніби з жалем договорив він.

Міс Мейсон уже відверто засміялася.

— Ой, перепрошую, — квапливо вибачилась вона, та враз і зіпсувала все, додавши — Ви мене так насмішили!

Буйний День трохи збентежився — може, скорше від того сонця, що горіло їй на кучерях.

— Я зовсім не жартую, — сказав він.

— Тим-то я й засміялась. Та однаково, за граматикою так краще.

— Гаразд, — зітхнув він. — «… Щоб нам з вами дійти згоди в цій справі…» — написали? — І почав диктувати далі.

Незабаром він зробив відкриття, що на дозвіллі, коли нема роботи, вона читає книжки або журнали, а то береться за якесь жіноче рукодільство. Одного разу, проходивши повз її стіл, він узяв томик віршів Кіплінга і здивовано перегорнув кілька сторінок.

— Ви любите читати, міс Мейсон? — спитав він, кладучи книжку на місце.

— О, дуже люблю! — відповіла вона.

Іншого разу то виявилась книжка Уеллса «Колеса фортуни» [8].

— Про що тут пишеться? — спитав Буйний День.

— Та це просто роман. Любовна історія.

Вона замовкла, але він усе стояв, ніби чекаючи дальшого пояснення.

— Про одного простого лондонського юнака, крамарчука з мануфактурної крамниці. У відпустку він поїхав подорожувати велосипедом і дорогою закохався в дівчину з далеко вищого кола. Мачуха її відома письменниця, і таке інше. Дуже цікава історія, сумна, навіть трагічна. Може, хочете самі прочитати?

— Ну, а вони побралися? — спитав Буйний День.

— Ні, в тому ж бо й уся річ. Він не…

— Отже, вони так і не побрались, і ви прочитали всю книжку, цілу сотню сторінок, аби дізнатись про це? — промоїни) зчудовано Буйний День.

Дівчині, видимо, стало і смішно, й досадно.

— Адже ж ви читаєте ваші гірничі та біржові бюлетені цілими годинами? — заперечила вона.

— Так, але я дещо використовую з них. Це зовсім інша справа. Мені це дає гроші. А ви що маєте з своїх книжок?

— Нові погляди, нові думки, життя.

— Все це не варте й цента.

— А по-моєму, життя дорожче за гроші, — не погодилась вона.

— Та звісно, коли це вас тішить… — сказав він по-чоловічому поблажливо. — Коли так, то чого ж бо ще треба! А смак у кожного свій.

Незважаючи на певність своєї переваги, йому майнула в голові думка, що ця дівчина знає силу всякої всячини, і він на мить почувся трохи як варвар, що зіткнувся лице в лице з проявом незмірно вищої культури. Для Буйного Дня культура не мала ніякої ціни, а проте його збентежило невиразне почуття, що в ній, у тій культурі, заховано більше, ніж він уявляв.

А ще згодом він побачив у секретарки на столі книжку, йому знайому, він пізнав її з обгортки. Цього разу він не спинився. То була книжка одного журналіста про Клондайк. Він знав, що там згадується й про нього, є там і його фотографії; іще він знав, що там є сенсаційний розділ про самогубство однієї жінки, тієї самої, що «не діждалася Буйного Дня».

Після цього він більше не розмовляв з міс Мейсон про книжки. Він уявляв собі, яку хибну гадку вона могла про нього собі скласти з того розділу, і йому було боляче, тим більш боляче, що він на те не заслужив. І треба ж було такого неймовірного безглуздя, щоб він, Буйний День, набув собі слави джиґуна і щоб справді через нього жінка наклала на себе руки! І що це в нього за щастя таке, що з тисяч книжок саме ця потрапила до рук його секретарці! Ще кілька днів по тому в присутності міс Мейсон його понімало прикре почуття, немов він справді чимсь завинив. А раз він напевне зловив на собі її цікавий, пильний погляд, ніби вона силкувалася збагнути, що він за людина.

Він спробував був вивідати щось про неї в Моррісона, свого клерка. Той перше виповів свою образу на міс Мейсон і аж тоді розказав те, що знав про неї. — Вона родом із Сіскію. Звісно, працювати з нею то приємно, але вона зависоко носа дере, наче хтозна-яке цабе.

— Чого це ви так гадаєте? — спитав Буйний День.

— Вона така велика пані, що й не підступись. Не хоче ні з ким і знатись із своїх колег. Я її вже запрошував і в театр, і на ковзанку, й ще кудись — так де тобі! Вона, бачте, любить добре висиплятись і не може засиджуватись, та й додому їй, мовляв, далеко — вона в Берклі живе.

Поти клеркова оповідь задовольняла Буйного Дня. Авжеж, вона дівчина незвичайна, це безперечно. Одначе дальші Моррісонові слова трохи вразили його.

— Але то все аби відбрехатись. Вона бігає зі студентами, ось воно що. Зі мною піти в театр не хоче, бо любить, мовляв, висиплятись, а з ними то може танцювати цілі вечори. Мені казали, що вона ходить на всі їхні вечірки. По-моєму, вона занадто панська, занадто високого льоту, як на секретарку. В неї, бачте, є навіть свій кінь. Вона