Дуглас Адамс - Автостопом — по Галактиці

ймовірно, щось негаразд було з реальними фактами.

У цьому і полягала суть об’яви. Звучала вона так: «Зміст путівника сумнівам не підлягає. Невірогідною часто буває реальність».

Такий висновок приводив до певних цікавих наслідків. До прикладу, коли на видавців «Путівника» подали в суд сім’ї тих, що загинули внаслідок буквального розуміння опису планети Трааль (у книжці говорилося: «Хижі Блатерні Блощиці часто готують цілком пристойну їжу для прибулих туристів», а мало бути «Хижі Блатерні Блощиці часто готують цілком пристойну їжу з прибулих туристів»), вони стали наполягати, що перший варіант цього речення набагато привабливіший з точки зору естетики, викликали знаного поета, який під присягою посвідчив, що краса — це правда, а правда — краса, і у такий спосіб спробував довести, що в цій справі винуватою стороною є саме життя, бо немає в ньому, як з’ясовується, ані краси, ані правди. Судді погодилися, виголосили зворушливу промову, звинуватили Життя у неповазі до суду, а перед тим, як вирушити на майданчик і приємно розважитися партією в ультрагольф, у належному порядку позбавили його усіх присутніх.

Зафод Бібльброкс увійшов до приймальні і наблизився до комахи-секретаря.

— О’кей, — сказав він, — де тут Зарнівуп? Давайте його сюди.

— Вибачте, сер, — крижаним тоном відповіла комаха. Їй не подобалося, коли до неї отак зверталися.

— Зарнівуп. Мені він потрібен, ясно? Давай його сюди.

— Даруйте, сер, — різко відповіла маленька хирлява істота, — якщо ви трохи охолонете…

— Слухай, — перебив її Зафод. — Я охолов аж по саме нікуди, ясно? Я до того холодний, що у мені можна харчі зберігати не гірше як у холодильнику. Я такий спокійний, що ледве язиком повертаю. А тепер рухайся жвавіше, інакше я тут усе розтрощу.

— Гаразд, якщо ви дасте мені можливість пояснити, сер, — відповіла комаха, подригуючи найнервовішим зі своїх щупалець, — то я скажу вам, що це неможливо, бо Зарнівуп зараз у міжгалактичному круїзі. «От чорт!» — подумки вилаявся Зафод.

— Коли він повинен повернутися? — запитав він.

— Повернутися, сер? Він у своєму кабінеті.

Зафод помовчав, намагаючись проаналізувати щойно почуте. Нічого путнього з цього не вийшло.

— Отже цей тип у міжгалактичному круїзі… І у себе в кабінеті? — Він перехилився через стіл і вхопився за щупальце, що все ще тремтіло.

— Послухай мене, триоке чудо, — сказав він, — ти краще не забивай мені баки, бо я ще й з не такими, як ти, спокійно давав собі раду натщесерце.

— Ой, а ви хто такий, золотце, що таке говорите? — обурилася комаха. Її крильця затремтіли від люті. — Може, Зафод Бібльброкс чи що?

— Ти можеш полічити мої голови, — з притиском у голосі сказав Зафод.

Комаха розгублено моргнула. Потім ще раз.

— То ви справді Зафод Бібльброкс? — пропищала комаха.

— Ага, — підтвердив Зафод, — але не кричи так голосно, бо мене схоплять.

— Той самий Зафод Бібльброкс?

— Ні, один з багатьох Зафодів Бібльброксів, хіба не знаєш, що їх тепер усюди, як насіяно. Схвильована комаха замахала щупальцями.

— Але ж, сер, — запищала вона, — щойно по субефірному радіо передавали новини. Говорили, що ви загинули.

— Угу, цілком вірно, — сказав Зафод, — я просто ще не перестав рухатися.

Ну, добре. Де можна знайти Зарнівупа?

— Е, сер, його кабінет на шістнадцятому поверсі, але…

— Але він у міжгалактичному круїзі… Чув уже, чув. Як мені туди потрапити?

— Щойно встановлені Транспортери щасливих вертикальних людей виробництва корпорації «Сіріус кібернетікс» он там, у протилежному кутку, сер. Але ж, сер…

Зафод уже хотів було йти, але повернувся.

— Що таке? — запитав він.

— Чи не скажете ви мені, чому вам потрібен саме Зарнівуп?

— Авжеж, — відповів Зафод, який і сам мало що розумів, — я просто сказав сам собі, що мені це потрібно.

— Що ви сказали, сер?

Зафод по-змовницьки нахилився над столом.

— Я щойно ні з сього ні з того матеріалізувався у одному з ваших кафе.

— розповів він, — у результаті суперечки з духом мого прапрадідуся. І щойно я там опинився, як моє колишнє «я», яке до того щось там перемкнуло у мізках, вигулькнуло у голові і каже: «Знайди Зарнівупа». Я ніколи і не чув про цього типа, Ось і усе, що я знаю. І ще те, що я повинен розшукати того, хто керує Всесвітом.

Він підморгнув комасі.

— О, пане Бібльброкс, сер, — шанобливо-захоплено сказала комаха, — де ви, там завжди таємниці. Про вас треба знімати фільм.

— Еге ж, — відповів Зафод, поклавши руку на блискуче рожеве крильце, — а тобі, дитинко, слід повернутися у реальне життя.

Комаха застигла на хвилю, щоб погамувати хвилювання, а потім простягнула щупальце, щоб відповісти на телефонний дзвінок.

Їй перешкодила чиясь металева рука.

— Пробачте, — сказав власник металевої руки таким голосом, що від нього більш сентиментальна комаха неодмінно зайшлася б плачем.

Але цій комашині сентиментальність не була властивою, до того ж вона на дух не зносила роботів.

— Так, сер, — відрізала вона, — можу я вам чимось допомогти?

— Сумніваюся, — відповів Марвін.

— Що ж, у такому випадку, ви пробачте, але… — тепер одночасно озвалися шість телефонів. Комаху очікувало мільйон справ.

— Ніхто не може мені допомогти, — продекламував Марвін.

— Гаразд, сер, але…

— Ніхто, щоправда, і не намагався, — Металічна рука, якою Марвін торкнувся щупальця, тепер безсило повисла. Він похилив голову.

— Та невже? — з іронією в голосі сказала комаха.

— Та й кому спаде на думку допомогти роботові-слузі, хіба ж ні?

— Вибачте сер, але якщо…

— Тобто кому вигідно добре ставитися до робота або допомагати йому, якщо він не запрограмований відчувати вдячність?

— Отже у вас її немає? — запитала комаха, яка, здавалося, була не в силах покінчити з цією розмовою.

— Мені так ніколи і не траплялася нагода дізнатися про це напевно, — повідомив їй Марвін.

— Послухай, ти, нещасний кусень нікудишнього залізяччя…

— Чи не хочете ви поцікавитися, що мені потрібно?

Комаха помовчала. З рота висунувся довгий і тонкий язик, облизав очі і знову зник у ротовому отворі.

— А чи варто це робити? — запитала вона.

— А чи варто взагалі робити що-небудь? — негайно відреагував Марвін.

— Що… вам… потрібно?

— Я тут шукаю декого.

— Кого саме?

— Зафода Бібльброкса, — відповів Марвін. — Он він.

Комаха смикнулася від люті. Їй не вистачало слів.

— То чому ж ви мене запитуєте? — закричала вона.

— Просто мені хотілося побалакати з кимось, — сказав Марвін.

— Що?

— Це доймає до живого, правда?

Заскрипіли механічні деталі електроприводу: Марвін розвернувся і покотився геть від столу. Він наздогнав Зафода, коли той підходив до ліфта.

Від здивування Зафод аж підскочив.

— Агов… Марвін? — зрадів він. — Марвіне! Як ти тут опинився?

— Я не знаю, — відповів той.

— Але ж…

— Я сидів собі у вашому кораблі і чувся дуже пригніченим, а наступної миті уже