Кейт Мосс - Гробниця

пошили в дурні, вправно граючи на струнах твого горя й твоєї біди! Подумати тільки! Як він міг навіть на мить припустити, що ганьблення Верньє зможе принести йому хоч якийсь спокій і насолоду! Однак тепер Констант достеменно знав, що має робити.

Він вислідить їх. А потім уб’є. Обох.

Слуга поставив шкалик бренді біля нього на стіл.

— Невдовзі тут може з’явитися генерал Дюпон… — промимрив він і пішов до вікна.

Повернувшись до реальності й усвідомлюючи, що часу лишилось обмаль, Констант підняв аркуш воскового паперу, у який був загорнутий записник. Його присутність у квартирі видалася йому дивною. Якщо Верньє не збирався повертатися, то чому ж він тоді залишив записник? Може, тому, що від’їжджав похапцем? Чи тому, що поїхав з Парижа ненадовго?

Залпом випивши бренді, Констант швиргонув шкалику камін. Він розбився на тисячі блискучих гострих скалок. На мить здалося, що від цього несамовитого вияву шаленства в кімнаті аж повітря завібрувало.

Констант підвівся й підсунув до столу крісло достоту так, як воно стояло раніше. Потім підійшов до каміна й відкрив скляний футляр годинника. Перевівши стрілки на сьому тридцять, він став гамселити годинник тильною частиною об край мармурової полиці, аж поки не зламався механізм. Нахилившись, Констант поклав годинник циферблатом униз на скалки шкалика з-під бренді, що мерехтливо поблискували в сутінках.

— Відкоркуй шампанське й принеси дві склянки.

Поплічник зробив те, що йому наказали. Констант підійшов до дивана. Намотавши на руку волосся, він підняв голову Маргарити Верньє. Від неї йшов солодкавий металічний запах крові — як на скотобійні. Подушки навколо мертвої жінки почервоніли, а на грудях розпливлася велика кривава пляма, схожа на троянду з оранжереї.

Констант улив у рот Маргарита трохи шампанського та притис склянку до її губів так, щоб на ній лишилася помада. Потім знову наповнив її до половини й поставив на стіл поруч з убитою. Після цього він налив трохи вина й у другу склянку, а пляшку поклав на бік на підлогу. З неї повільно почало витікати шампанське, залишаючи на килимі кружальце бульбашок.

— Треба ж лишити хоч якусь поживу для мерзотників-журналістів, еге ж?

— Так, мосьє. — На мить непроникна маска спала з обличчя слуги. — Пані… пані Верньє мертва?

Констант не відповів.

Слуга мовчки перехрестився. Констант підійшов до серванта й дістав звідти фотографію в рамці. На ній була Маргарита. Вона стояла в центрі, а її діти — трохи позаду. Він прочитав назву студії й дату. Жовтень 1890 року. Доччине волосся було розпущене. Ще дитина.

Слуга прокашлявся.

— Нам доведеться їхати до Руана, мосьє?

— До Руана?

Він нервово стиснув пальці, побачивши в очах хазяїна знайомий вираз.

— Вибачте, мосьє, але хіба ж мадам Верньє не сказала, що її син і дочка поїхали до Руана?

— А, ти про це. Вона виявила більшу мужність і рішучість, аніж я передбачав. Але ж Руан? Сумніваюся, що вони вирушили саме туди. Може, вона й сама не знала, куди вони поїхали.

Констант кинув фото своєму поплічникові.

— Іди й розпитай про дівчинку. Хтось та що-небудь скаже. Хтось завжди щось знає. Люди не могли не звернути на неї уваги. — Він злісно вишкірився. — Вона виведе нас на Верньє та його шльондру.

РОЗДІЛ 27

Домен де ля Кад

Леоні закричала й підскочила на ліжку. Її серце важко гупало в грудях. Свічка згасла, і в кімнаті панувала цілковита темрява.

На мить їй здалося, що вона повернулась у вітальню на Рю де Берлін. Потім вона побачила поруч на подушці монографію мосьє Беяра, і їй відлягло від серця. Вона збагнула, де перебуває насправді.

Кошмар наснився.

Про демонів і злих духів, про примар і потвор із кігтями та про стародавні руїни, де павук плете свою павутину. Про запалі порожні очі привидів.

Леоні прихилилась до дерев’яного бильця, чекаючи, коли вгамується серцебиття. У її голові крутилися невиразні образи кам’яної гробниці під похмурим небом, засохлий вінок на могильній плиті. Фамільний герб, давно спаплюжений і знеславлений.

Такий страшний сон.

Та Леоні марно чекала, поки вгамується пульс. Навпаки, серце в її грудях закалатало ще сильніше.

— Мадемуазеле Леоні! Мадама послала мене спитати, чи, може, вам щось потрібно.

Леоні з полегкістю впізнала голос Маріети.

— Мадемуазеле?

Леоні оговталась і вигукнула:

— Заходь.

Заторохтіла дверна ручка, а потім почувся голос служниці.

— Даруйте, мадемуазеле, але двері замкнені.

Леоні не пригадувала, щоб повертала ключ. Швидко всунувши похололі від страху ноги в шовкові капці, вона побігла до дверей.

Маріета хутко кивнула головою, зображаючи поклін.

— Мадама Ляскомб і сеньйор Верньє послали мене спитати, чи не хочете ви до них приєднатися.

— А котра година?

— Майже пів на десяту.

Так пізно.

Леоні потерла очі, відганяючи кошмар.

— Звісно. Тільки мені треба вдягнутися. Скажи їм, що я незабаром до них спушуся.

Одягнувши спідню білизну, Леоні ввібралася в просту вечірню сукню, гадаючи, що зараз не час для якихось вишуканих шат. Вона нашвидкуруч зачесалася, підколола волосся шпильками, злегка помастила одеколоном за вухами та на зап’ястях — і спустилась у вітальню.

Коли вона ввійшла, Анатоль та Ізольда підвелися. Ізольда була вдягнута просто: закрита небесно-блакитна сукня з короткими рукавами, прикрашена агатовим намистом. Вона виглядала вишукано й бездоганно.

— Вибачте, ідо змусила вас чекати, — сказала Леоні й поцілувала спочатку тітку, а потім брата.

— А ми вже тебе й не чекали, — відповів Анатоль. — Що питимеш? Ми якраз п’ємо шампанське… Даруй, Ізольдо, не шампанське, але. Лобі теж налити? Чи щось інше питимеш?

— Не шампанське? — насупилась Леоні. — А що ж тоді?

Ізольда усміхнулася.

— То він тебе розігрує. Це — «Бланкет де Ліму», не шампанське, але його місцевий різновид. Воно солодше, не таке міцне й добре вгамовує спрагу. Мушу зізнатися, що це вино мені дуже подобається.

— Дякую, — сказала Леоні, беручи келих. — Я вже почала читати книжку мосьє Беяра. І незчулась, як заснула. Мене розбудила Маріета, коли постукала до моєї кімнати о дев’ятій з гаком.

Анатоль розсміявся.

— Така нудна книжка, що ти заснула?

Леоні похитала головою.

— Навпаки, дуже цікава. Виявляється, Домен де ля Кад, а вірніше, вся місцевість, де розташовано маєток, давно давали поживу різним забобонам і місцевим легендам. Демони, привиди, що блукають уночі… Найпоширенішими є розповіді про люту чорну істоту — наполовину демона, наполовину звіра, — яка крадеться по селах у лихі часи, забираючи дітей і свійських тварин.

Анатоль та Ізольда перезирнулись.

— Мосьє Беяр стверджує, — вела далі Леоні, — що саме через це дуже багато місцевих назв мають у собі натяки на таємниче надприродне минуле. Автор наводить одну