Юрій Косач - День гніву

земля навесні яріє й шумить, мов молодий ліс. Багато писати, мало говорити, більше слухати. Не встигли ми ще очухатись від вісті про знесення коронного війська на Жовтих Водах, як в Дермані прибились уже недобитки з легкої хоругви пана Замойського й розповідають, терор сіючи в людях, про страшне знесення обох гетьманів — коронного й польного — під Корсунем і в Княжому Байраку, про великий дебакль[261] і ретираду, а найважливіше, про неволю багатьох битних Речі Посполитої воїнів, у тому й самих гетьманів. Але об тім вашмость напевно має вість, бо баталія наступила 16-го, а нині вже маємо майя 27-го, отже, й до Львова страшна ця, а серцю руському мила, вість уже прийшла. Такі-то справи, ваша мосте. Тепер по цілому Подніпров’ї ходять, й уже на Волинь, і в воєводство Київське, й навіть у Староство Овруцьке заходять купи козаків і конфідентів Хмельницького, як мовлять, а де-не-де, то сама чернь — всі ці могильники, й броварники, й чабани беруться за ратища й сокири та зносять і плюндрують замочки й фільварки. Що буде далі, ніхто не знає, тим паче, що нещастя несподівано нас застало й сумна вість про скін нашого доброго короля, рівного Помпеєві переможця невірних і московських варварів, чорною отрутою наші серця заливає. Що буде? Що готує нам завтрашній день?

В пості й покорі продовжуємо нашу путь, мості друже, й обсервуємо[262] неспокій, що сколихнув ці краї, як хуртовина синє море. Вихор іде зо сходу, з-над Дніпра, й ніхто не знає, що посіє він нам. Молись же, друже мій, за цілість Речі Посполитої, бо тренами-сльозами гірко обливається вона й не знає ні часу, ні години, які їй Смотріння Боже готує…

Бачили-сьмо в містах і містечках та замкових градах великі натовпи шляхти, що стривожена хлопською ребелією. Бачились-мо збігців із Брацлавщини й Заславщини — гуляють там загони Перебийноса й Гайчури, Морозенка й Нечая — так-бо звати цих Хмелевих полковників, ці вихри у степах. Говорились-мо з многими людьми різного походження, по корчмах, по нічлігах і на перепуттях. Страхопудів вдосталь, але є й битні люди, що легко всієї справи не важать, а грудьми за Корону постоять. Найпаче ж горе шляхті руській, не знає, на яку їй ногу стати, не знає, куди голову прихилити. Віра одна в них з ребелізантами, але готові їх на паль посадити. А багато з них українського племені, віри ж грецької, та й навіть католики передались до ребелізантів. Нарікають на гніт, на здирства й безчинства, а Хмель, кажуть, нам поможе добро і кривавицю відібрати, що їх забрали мості Потоцькі, Збаразькі й Вишневецькі. Передались уже до Хмеля Виговські, як кажуть, і батько, й сини, а Іван, комісар гетьманський, як говорять, за канцлера у Хмеля. Адам Хмілецький, синовець покійного київського воєводи, разом із панянською драгунією передався під Корсунем. Так само уманський полковник Остап Гоголь. Згадували нам і про Гуляницьких як зрадників Речі Посполитої, і про Івана Тарнавського, що з усією залогою козаків у Корці втік з панської служби до бунтівників. А що вже чернь собі починає, то хіба не треба писати: валом валить і гнівом дише на панів, сенаторів і воєвод.

Зустрілись-мо в Бузьку обоз панни Олени Стеткевичівни, що милостиво нас узяла на драбини, так що ніг не б’ємо й, як Бог дасть, до Києва доїдемо, де молитимусь за тебе, мості друже, перед святими угодниками лаврськими, й про твої заходи для добра нашої бідної церкви грецької розповім і чеснішому ректорові Колегії Інокентієві Гізелеві й архімандритові Тризні, ігуменові Ігнатієві Старушичеві розповім, а сам зложу чолобитну його мості воєводі Адамові Кисілю.

Тебе прошу, мій друже, бережи своє здоров’я й передай привіт від мене пану Петрові Татомирові, панові Гаврилові Горянському й панові Семенові Височанові зі Слободи Покутської та чекай від мене вістей, як і тебе прошу в Київ мені слати вість на руки ігумена Інокентія Гізеля, ректора Колегії Київської, а він мені передасть. Желательний твій, вашмосте, друг і приятель

Гедеон Юрій Рославець

в. р.

П. С. Смотріння Боже хоче, щоб ти, пане друже, поки можна, ласкаво перебував у Львагороді, а може, Воно й схоче тебе небавом до інших, ще достойніших, служб покликати…»

3

— Поважаю лицарські заслуги й. м. пана на Острополю Остропольського, — сказав позіхаючи Римша, — але прийняв нас, не гріх сказати, як худопахолків, вашу мость, магістре, то й образливо, інший узявся б за шаблю.

— Остропольські чванькуваті й не гостинні, коли б не нічна пора, то княжна Петронелля напевно не заїхала б до нього.

— А зажило паненя на українських землях непогано, тільки, кажуть, заставив усе жидовинові. Вдвох смокчуть людську кров і тучніють. Замочок остропольський — пхе! — дубовий, тільки креснути — й піде димом. Стайні кращі, ніж холопські хижі, на стайнях батогами гузна списують підданим; холопів запрягають в неділеньку, щоб нивку зорати, а панові Остропольському цілий тиждень відробляють, тому й повна чаша цей дім… Гай-гай, мості магістре, а проте чернь — це друге військо Хмельницького. Чули, що на Барщині, на Вінниччині, на Костянтинівщині діється?..

— Буря, Римшо. Докотиться й сюди, на Волинь.

— А це вже нестеменно. Прости Боже — і спатоньки пора і сон не йде. Що хлопство злобиться, не подивую.

Самого пана на Острополю мало сьогодні грець не вдарив, звичайно від пережертя й пересердя. Турбувався ребелією, приймав панну Стеткевичівну й княжну, а за ним його сини-чвалаї, на вечерю подав фазани, вийшов на кружґанок, віддав хлопця з челяді на стайню посікти, а по вечері — не надто й веселій — наказав музикам грати, хотів похвалитись перед паннами, пішов у тан, та набрякнув, заточився й упав. Рославець пустив йому кров, полегшало, але вже не було до танцю, пана понесли в спальню, а гості подались у кімнати. Рославцеві й Римші, яких мали за худошляхеток, відвели місце на вежі, в тісній кліті.

— Коли б на мене, магістре, — сказав Римша, — то я йому так пустив кров, що вже не встав би, хай мене грім поб’є!..;

— Людина людиною, Римша.

— До всіх будете по-людському, магістре, то борзо ся на людському роді попечете. Є люди, але є й тварюки в людській подобі. Якщо більше їх наплодиться, чим добрих людей, то й кров пустити не гріх. І пустять їм, панам і підпанкам.

Рославець, лігши в ліжко, з-під покривала пильно придивлявся цьому львів’янинові. Ще не міг його розгадати. Римша посміхнувся.

— Маєте мене за авантюрина, який по світі товчеться й