Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

мити посуд, прати чи прибирати речі під час телефонної розмови) вирвалась і впала, бо Емма почула гуркіт, зойк, лайку і віддалений голос Івана.

— Добре, хоч не в тазик, — сказала Іринка по хвилі. — То що я казала?

— Ігорчиків репетитор…

— А? Так, він такий, божевільний учений, я ж тобі… Що? Ой, Еммочко, вибач, чогось треба Ігорчикові, адже він лежить…

Попрощалися.

Емма довго сиділа перед німим телевізором, дивилася на екран, як дивляться у вогонь каміна, а поруч на столі лежав клаптик паперу — відірваний ріжечок старої газети, на якому в рядок записані шість цифр, і кожне обведене червоним фломастером.

* * *

Емма не йняла віри неймовірному.

Тобто — вона чітко розмежовувала «той» і «цей» бік уявлюваного екрана. «По той» бік неймовірне існує легально і тому приносить радість; якщо неймовірному «за дверима» Емма вірила, і з наснагою, то ворожки, штатні астрологи та екстрасенси викликали в неї роздратування і навіть гидливість.

Тепер — Ростислав Росс.

Пророкувати результат матчу — нехай навіть скандальний, ніким не очікуваний результат — можна. Але одразу слідом за цим угадати шість цифр лотереї?!

Емма кілька разів бралася за слухавку — і знову клала її на місце.

Крізь прозорі голі дерева виднілася вулиця. Текли назустріч один одному два потоки — білих фар і червоних вогнів.

З відкритої кватирки пахло мокрою землею.

Містом бродив привид весни.

* * *

Тим часом у театрі бушували бурі, пролітали смерчі над лисинами та перуками, і якщо Емма не брала в «революціях» участі, це ще не означало, що революціонери про неї забудуть.

У п’ятницю Емму викликав головреж. Це було тим більше дивно, що останнє десятиліття вони спілкувалися дуже скупо: «Здрастуйте», «До побачення», «Тут ваш вихід, Еммо Петрівно, ви оцінюєте партнера, сплескуєте руками і йдете в праву кулісу».

Головреж запропонував їй каву та сигарету. Каву Емма взяла, від сигарети відмовилася. Їй не хотілося курити.

— Еммо Петрівно, — сказав головреж, і зробив затяжку. — Скільки часу вам потрібно, щоб увійти в «Матінку»?

Емма якийсь час супилася, намагаючись зміркувати. Головреж комплексував, що театр його існує «для маля», і пнувся зі шкіри, аби до титулу «дитячий» додати ще і «юнацький». Шукав ходи, готував спектаклі не те щоб підліткові — зовсім дорослі; «Матінка» була його улюбленим проектом, гучним, перспективним, дорогим. Репетиції тривали вже півроку; через місяць мала бути прем’єра. Головну роль репетирувала народна артистка Стальникова.

Емма не була зайнята в «Матінці». Хтось же повинен тягти на собі щоденний дитячий репертуар — усіх цих їжачків та білочок.

— На яку роль? — спитала Емма помовчавши.

— На головну, — сказав головреж і затягся знову.

— Не зрозуміла, — сказала Емма.

— А що тут розуміти, — головреж почухав сигаретою дно бронзової попільниці. — Стальникова йде, вона знайшла собі цікавішу роботу, — і він страшно, жовчно посміхнувся. — Вона вирішила, що без неї спектаклю не буде… Але він буде, Еммо Петрівно. Розумієте?

— Ні, — сказала Емма. — Це… це не моя роль.

— Це ваша роль, — лагідно сказав головний. — Чого гріха таїти… Ви не до кінця реалізовані як артистка, та що там, зовсім не реалізовані… А тим часом я прекрасно знаю ваш потенціал. Глибину вашої особистості. Ваш темперамент… Вашу, зрештою, диявольську працездатність та цілковиту відданість театру. Власне, саме тому я звернувся до вас… тому що до спектаклю місяць, і потрібний не просто талант — потрібна рабська праця, повна самовіддача… Хто, крім вас? Хто ще є з артисток середнього покоління, вашого плану? Ще Березовська, вона обдарована людина, але це вічні лікарняні по догляду за дитиною, ви ж розумієте… Коротше кажучи, Еммо Петрівно, ви згодні?

Емма мовчала.

Що почувала б Попелюшка, якби фея вломилася б до неї, ногою розчахнувши двері, схопила за лікоть і кудись потягла?

А може, на театрі феї тільки так і з’являються?

— Подумайте, ця роль змінить вашу долю, — казав головреж. — Це ваш шанс… Він приходить до всіх, але не всі бувають готові до цього! Ви — готові, Еммо Петрівно?

— А якщо я відмовлюся? — тихо поспитала Емма.

Головний знизав плечима:

— Але ви ж у штаті. Ви штатний працівник. Ви можете відмовитися, але в такому разі адміністрація залишає за собою право вважати, що ви не впоралися. Вона може понизити тарифну ставку, наприклад… Зауважте, я нічого не кажу про звільнення…

— Дайте, будь ласка, сигарету, — попросила Емма.

* * *

— Сашко? Привіт. Щось ти давно не дзвонив, я вже тривожитися почав…

— Пусте, Ростиславе Вікторовичу… Просто багато справ.

— А яких, якщо не секрет?

— Та так… Машини мию.

— Будь обережнішим.

— Ага… Ростиславе Вікторовичу, а ви не можете сказати, пощастить мені в моїй справі, чи ні?

Коротка пауза.

— Не можу сказати… Але деякі сходи завжди ведуть униз, хоч як намагайся підійматися. І якщо бачиш далекий вогонь — це не обов’язково маяк. Може бути й одноокий собака Баскервилів…

— Ха-ха…

— От тобі й ха-ха. Дзвони, добре?

— Ага…

— Щось у тебе голос хрипкий.

— Це я втомився… Ну, добраніч, Ростиславе Вікторовичу.

— Гарних тобі снів.

* * *

Вона працювала вночі, вдень, дорогою в театр, повертаючись додому, жуючи бутерброди, поспіхом перучи білизну.

Позаду неї перешіптувалися. На репетиції ходили цілими делегаціями — порівнювали зі Стальниковою, зауважували похибки, гмикали, перезиралися, а зустрівши Емму в коридорі, улестиво посміхалися:

— Чудово, Еммочко, дуже цікаво, дуже…

Весь величезний текст вона знала через два дні — досконально та без запинок. Танці, пісні, уже затверджені мізансцени — все це вона вивчила, зазубрила, «пройшла пішки», потім знову пройшла, але справа була не в них; Еммі належало прожити чуже життя, прожити за людину сильну, вперту й волелюбну, за жінку, що бореться зі Смертю і поступово втрачає в цьому двобої всіх, кого вона любить.

Емма перестала бути Еммою.

Режисер страшно кричав на репетиціях — хотів, щоб плід в її утробі дозрів не за дев’ять місяців, а за кілька днів, сьогодні, зараз.

Під час перерви вона замикалася в порожній репетиційній і програвала — сама з собою — ту частину Матінчиного життя, що не потрапила в п’єсу.

Танцювала на своєму весіллі. Народжувала. Хоронила чоловіка.

Звичний одяг висів на ній мішком. Вона просто не могла їсти — переповнена чужим життям, що розпирало її зсередини.

Увечері, доставшись додому, вона падала на диван і годинами лежала, дивлячись у стелю, насолоджуючись бездумністю.

Одного з таких вечорів подзвонила Іринка:

— Еммочко? Ти що, Матінку репетируєш?

— А ти відкіля знаєш? — мляво здивувалася Емма.

— Та тут така буря… — Іринка якось дивно, багатозначно замовкла. — Була в нас ваша