Анна Джейн - Кров і попіл, Анна Джейн

Частина вісімнадцята : Зникнення мафії

Ранок був холодним і похмурим. Вуличні ліхтарі, що не встигли погаснути, відображалися в калюжах дощу, що залишилися після ночі. Місто, яке звикло до безперервного руху, до гулу моторів та безжальних машин, тепер виглядало дивно тишно. Лише одиничні кроки людей на вулиці і віддалені звуки машин нагадували про те, що цей світ ще живе, хоча його серце вже майже зупинилося.

Лео не міг забути той розмову з Вітторіо. Всі ці слова, всі ці натяки на те, що йому доведеться змінити своє життя, свій підхід, здавалися йому надзвичайно складними. Тисячі питань вирували в його голові, але єдине, що залишалося певним, це те, що боротьба не припиняється. І якщо не він, то хто?

Всі ці дні Лео працював, щоб відновити все, що було втрачено. Сім'я, гроші, територія. Він знову зміцнював свою позицію, але почувався, як людина, що поетапно розбирає уламки себе. І те, що було колись його імперією, тепер було лише спогадом. Спогадом про часи, коли все здавалось легким, коли світ був ще цілим і не розбитим на частини.

Цей мир давно не був стабільним. Розпочався процес, якого Лео так довго уникав. Якби він міг повернути час назад, все змінилося б. Але було вже пізно.

В одній з підіймальних кімнат підземного складу, Лео сидів за столом, вивчаючи останні звіти. Їх було багато. Надто багато для одного людини. Якби не ці документи, цей день міг би стати останнім у його житті. Проте те, що він побачив у звітах, перевершувало всі його припущення.

Згідно з даними, ФБР уже наблизилося до істини, і скоро вони були готові до серйозного наступу. Багато його людей були або під спостереженням, або заарештовані, чи мали інші проблеми. Але найгірше те, що хтось із найближчого оточення почав працювати на них.

— Зрада. — пробурмотів Лео, скручуючи аркуш в руках. У кімнаті відчулася важка тиша.

Він витягнув телефон і набрав номер.

— Марко... Ти знаєш, що робити. — його голос звучав холодно і твердо.

Марко, колишній друг, на якого він ще зовсім недавно покладався, вже давно не був просто товаришем. Тепер він був частиною цієї великої і безжальної гри, де жоден рух не був без наслідків.

— Що ми будемо робити? — запитав Марко з того боку.

— Знищимо їх. Це не просто арешти. Це хрестовий похід, Марко. Вони йдуть за нами. Ми не можемо відступити. Якщо ми це зробимо, то всі ці роки, вся наша боротьба буде даремною. — Лео вичавлював кожне слово.

Марко мовчав кілька секунд. Лео знав, що кожен його крок розраховується. Відповідь була очікуваною.

— Ти знаєш, що робити. Я з тобою.

Ніч нарешті настала. Лео і його люди займали свої позиції, чекаючи сигналу. Вони знали, що знову будуть воювати. Знову ці жорстокі атаки, але цього разу все буде по-іншому. Тепер кожен рух мав вирішальне значення.

Лео стояв біля вікна, вдивляючись у темряву, коли його думки різко прорізали чергові слова.

— Всі вони намагатимуться нас вбити, але ми будемо боротися до останнього.

Ці слова стали його новим девізом. Останнім шансом. І він не мав наміру здаватися. Він бачив, як його імперія розпадається, як колишні союзники стають ворогами, але він не мав іншого вибору, окрім як діяти.

Кожен його рух мав бути розрахованим, кожен його крок не міг бути помилковим.

"Більше не буде часу для жалю. Цей світ прощатиме лише сили, і ніхто не залишиться живим без бою."

Ми наближалися до кульмінації, і ці слова для Лео стали як обітниця. Вже не було місця для компромісів, тільки битва, що змінить усе.

Це була остання лінія оборони. Тепер усе залежало від того, хто залишиться живим у цій грі.

Лео сидів за столом у своєму офісі, замкненому в одному з темних підвалів старої будівлі, де не було жодного вікна. Світло лампи слабо освітлювало його обличчя, а тіні падали на стіни, мов зловісні створіння, готові поглинути все. Він не відводив погляду від паперів на столі. Розкидані звіти, графіки, карта міста, на якій кольоровими маркерами були позначені важливі точки — бізнеси, будівлі, маршрути доставки... Всі вони були тепер під прицілом.

Телефон на столі вібрував, і Лео автоматично підняв слухавку.

— Так? — його голос був важким, холодним, беземоційним.

На лінії почувся віддих Марка.

— Лео, це не просто розслідування. Це набагато гірше. — Маркові слова прозвучали так, ніби вони не були просто повідомленням, а попередженням. — Вони вже наступають. Вся правова система намагається затягти нас у свої пастки. А ФБР... вони не просто арештують людей, вони хочуть забрати все. Ти можеш підготуватися до цього, але... повір мені, вони знають більше, ніж ти думаєш.

Лео затиснув телефон сильніше, відчуваючи, як серце билося швидше. Він вимушений був діяти швидко.

— Як це можливо? Як вони дізналися? — запитав він, намагаючись приховати хвилювання.

Марко зітхнув.

— Хтось з твоїх людей їх здав. Не знаю, хто, але це точно сталося. І скоро буде пізно. Якщо ти не хочеш опинитись у тому ж місці, де твій батько, треба діяти зараз.

Лео відчував, як повітря в кімнаті ставало важчим. Не було часу на сумніви чи запитання. Потрібно було діяти. Часу залишалось обмаль. І, здається, він не міг нікому довіряти.

Зрізавши слухавку, він закрив очі і на кілька секунд зажмурився. Мозок метався між можливими варіантами, оцінюючи кожен крок, кожне рішення. Вітторіо, цей старий лис, ймовірно, грав свою гру, підлаштовуючи все до своїх рук. Лео знав, що він може бути частиною цієї змови, але як переконатися в цьому? Як розібратися у всіх цих нитках, що зв'язують його життя із шісткою, що тягне його у безодню?

У цей момент двері офісу відкрилися, і на порозі з'явилася Лаура — вона виглядала так, ніби тільки що вибралася з пекла. В її очах була рішучість, але й відчай, який важко приховати. На її одязі були сліди пилу, а волосся було розтріпане, як після тривалої ночі, але її погляд не втрачав гостроти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍