Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

— Так,— мовила вона досить спокійно,— краще я подивлюся.

— Вони... неприємні,— сказав Вордл, видаючи незвично м’яке формулювання.

— Ногу надіслали Робін,— нагадав йому Страйк.— Шанси, що вона бачила цю жінку раніше, такі самі, як і вірогідність, що її бачив я. Вона — моя партнерка. Ми робимо одну справу.

Робін скоса глянула на Страйка. Він ще ніколи не називав її своєю партнеркою перед чужими людьми; принаймні Робін такого не чула. Страйк на неї не дивився. Робін знову перемкнула увагу на Вордла. Було лячно, але Страйк поставив її на один професійний щабель із собою, і тепер вона знала — хай що їй покажуть, не можна підвести себе чи його. Коли сержант Еквенсі повернулася зі стосиком фотографій, Робін ковтнула клубок у горлі й випростала спину.

Страйк узяв світлини першим, і його реакція геть не тішила.

— От же ж дідько.

— Голова найкраще збереглася,— тихо сказав Вордл,— бо її він поклав у морозилку.

Як людина інстинктивно прибирає руку від розжареного предмета, так Робін довелося боротися з потужним бажанням відвернутися, заплющити очі, перевернути фото так, щоб не бачити. Натомість вона взяла картку в Страйка й опустила на неї очі; всередині все ніби розрідилося.

Відрізана голова з залишком шиї сліпо витріщалася в камеру; кольору очей не роздивитися за шаром інею. Рот — темне провалля. Каштанове волосся цупке, обледеніле. Щоки круглі, пухкі, на підборідді й лобі — прищі. На вигляд дівчині було менше двадцяти чотирьох років.

— Впізнаєш її?

Голос Вордла прозвучав так близько, що налякав Робін. Вона ніби перенеслася кудись далеко, поки дивилася на відрізану голову.

— Ні,— відповіла Робін.

Відклавши фото, вона взяла у Страйка наступне. В холодильнику лежали нога і дві руки, які вже почали розкладатися. Зосередившись перед спогляданням голови, Робін не була готова до інших жахів, і на свій сором тихо бекнула від шоку.

— Так, страшне,— погодилася сержант Еквенсі. Робін з удячністю зустріла її погляд.

— На зап’ястку лівої руки татуювання,— вказав Вордл, передаючи їм третє фото, де названа рука лежала на столі. Відчуваючи виразну нудоту, Робін глянула на фото і роздивилася чорні літери: «1D».

— На тулуб дивитися не треба,— мовив Вордл, згріб решту фото і передав сержанту Еквенсі.

— А де був тулуб? — спитав Страйк.

— У ванні,— відповів Вордл.— Він її там убив — у ванній кімнаті. Там як на скотобійні...— Він завагався.— Він їй не лише ногу відрізав.

Робін пораділа, що Страйк не питає, яких частин тіла ще бракує. Вона не думала, що витримає цю інформацію.

— Хто її знайшов? — спитав Страйк.

— Власниця квартири,— відповів Вордл.— Літня жінка, їй стало зле, коли ми приїхали. Схоже, серцевий напад. Її відвезли до Гаммерсмітського шпиталю.

— Чому вона прийшла до квартири?

— Через запах,— пояснив Вордл.— Їй подзвонили сусіди знизу. Жінка вирішила зайти зранку, перед походом по крамницях, щоб Оксана була вдома. Коли та не відчинила, власниця зайшла сама.

— Сусіди знизу щось чули — крики абощо?

— Це колишній особняк, де мешкає повно студентів. Абсолютно порожня справа,— відповів Вордл.— Гучна музика, гості приходять удень і вночі, вони тільки роти пороззявляли, коли ми спитали, чи не чули вони чогось згори. У дівчини, яка подзвонила власниці, була істерика. Казала, ніколи собі не пробачить, що не подзвонила одразу, як занюхала щось не те.

— Ну, то б усе змінило,— мовив Страйк.— Приставили б голову назад, стала б як новенька.

Вордл засміявся. Усміхнулася навіть сержант Еквенсі.

Робін різко підвелася. Вчорашнє вино і ранковий круасан бунтували в її шлунку. Задушеним голосом вибачившись, вона кинулася до дверей.