Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

ти Вараміа! — відрубав Чоніа.— Оті двоє прийшли сюди учора вночі. Думаєш, хурджини їхні порожні? То увійди й скажи: так, мовляв, і так, усі ми під богом ходимо, давайте поділимо, що нам бог дав, а скінчиться в нас, то прийдуть же до когось з вас, тоді й ваше на всіх поділимо... А вони замість цього що роблять? Я скажу тобі що — обжираються печеним і вареним, а поруч голодні лежать, животи їм попідтягало, то вони ще походжають тут... Я  від їхнього «здрастуйте!» ситий не буду!..

— Ну гаразд, а що їм робити? — знову спитав, усміхаючись, Вараміа.

— Якби в них було хоч трохи людського, хоч крихта розуму в голові, вони зробили б, як я кажу. А то діждуться, я таке їм устругну... Нехай лиш почую, як вони вночі плямкають під ковдрою. Не вперше... І бачити таке бачив, і як бути з такими молодцями, теж дещо знаю. Можеш мені повірити.

— Притиснеш, кажеш, так, що шматок у горло нам не полізе і ми свій хліб нишком гризтимемо? — засміявся Замтарадзе.

— А ось побачиш! — підтвердив Чоніа.

— Ох і сильний ти, бродяго, такий уже сильний. Нам нічого не лишається, матінко моя рідна, як тікати звідсіля! — одказав Замтарадзе.

У кімнаті запала тиша. Я підійшов до балконних дверей, глянув на своїх тваринок і відкрив був їх, як за спиною в мене знову заговорив Замтарадзе:

— Коли хочеш знати, немає в нас нічого, а якби й було, ти з твоєю дільбою і крихти в нас не витяг би. Тобі цього на думку не спадало?

— Що в мене вийде, а що ні, побачиш сам! Чоніа слів на вітер не кидає. Вам м’ясо жерти, а нам вовком вити, так? Не буде цього!

— Послухай, друже, немає в нас нічого. Ми домовилися з Хосро: він нас годує, ми йому, платимо готівкою. Чого ти від нас хочеш? Якщо ви голодні, то й нам голодувати?..— мовив Замтарадзе.

— Чорта пухлого, такий, як ти, на це зроду не піде!.. А коли б на твоєму місці був хтось інший, хоч трохи путящий, вихід знайшовся б... І годі тобі канючити. Від твого скиглення хоч тікай звідси.

— Бачу, тобі, падлюці, на той світ захотілося!

— Так уже й на той світ. Ти не дуже розпатякуй. На багато тебе, падла, все одно не вистачить. А якщо й вистачить, яка тобі вигода? Мені в зуби дай раз, я й одкину ноги. І гойдатимешся ти на шибениці — іншого замість себе не змусиш. Про це теж подумай, якщо макітра твоя ще варить!

Замтарадзе промовчав. Горів вогонь, і в тиші тільки хмиз потріскував у грубці.

Я вийшов на балкон. Дата Туташхіа никав по двору кругом будинку. Мені довелося воювати в першу імперіалістичну; оте, чим займався Туташхіа, на війні називається рекогносцировкою.

Я зазирнув у діжку. Пацюки перекинули банку з водою. Я налив води й поставив банку на місце. Побачивши мене, Туташхіа зійшов на балкон, постояв, поспостерігав за пацюками й спитав:

— Там... один з них стане людоїдом?

— Еге, батоно.

— Наголодувалися вже?

— Наголодувались, але до справжнього голоду ще далеко. Потрібен час, багато часу, щоб настав справжній голод.

Через годину я прийшов до Хосро снідати. Дядька мого не було, його повезли до хворого, а мені кортіло розказати, що коїлося в палаті і як голодували наші хворі. Попоївши, я вийшов на балкон. Бачу, Дата Туташхіа сидить на поручнях, пригрівшись на осонні, й читає. Треба було працювати, і я повернувся до себе в кімнату. Сів до столу.

Просидів недовго. Замтарадзе тицьнув мені в спину пальцем і поманив до себе. Бачу, хоче щось сказати, а чомусь не каже.

— Чим можу прислужитися, батоно?

— А що... Що ми далі робитимемо? — спитав тихенько Замтарадзе.

Я розумів, що говорити треба пошепки, але чому — не міг уторопати.

— Чув Отія мою розмову з отим падлюкою Чоніа, як ви гадаєте?

— Ні, не чув, він на подвір’ї ходив... гуляв там.

— Воно,— мовив Замтарадзе, подумавши,— хоч і блювотний отой Чоніа, а каже правду. Ми собі обжиратися будемо, а їм голодувати, негарно виходить...

— Мій дядько Мурман сам бідний,— сказав я.— Що має, витрачає на хворих і на ліки для них. Скільки людей треба йому прогодувати. Він тільки Хосро за вісім місяців жалування заборгував. Оддавати нічим.

— Та я вам не про те, бог з вами, батоно. Я ось про що думаю... Раніше траплялося тут таке, щоб голодували? І що ви тоді робили?

— Їй-бо, не пригадую, щоб таке було.

Ми замовкли обидва.

— А втім, якщо у вас є гроші,— мовив я через якусь хвильку Замтарадзе,— купіть із своїм товаришем у складку пуд кукурудзяного борошна й трохи сиру. Це обійдеться вам недорого. І вони будуть ситі, і вам спокійно. А там прийдуть до когось з них, хоч трохи та підкинуть. Це буде найпростіше.

— Я сам про це думав, але мій товариш нізащо в світі не згодиться.

— Чому?

— Це його спитайте.

— А як би він зробив?

— Як зробив би?.. Візьме й не доторкнеться до їжі, поки вони не матимуть, що їсти. Так і буде, запевняю вас. Але сам допомагати їм не буде і мені не дасть. Оце я знаю. Такий зарік він дав собі і від свого не одступить.

Що я міг сказати на це Замтарадзе?

У велику палату ввійшов Хосро, роздав ліки й заходився прибирати.

— Є в нашому селі один чоловік,— почув я з палати голос Квішиладзе,— був він на війні, з турками воював. Їв, кажуть, там шашлик з конятини. Не такий він чоловік, щоб брехати, та я й сам думаю, а чим поганий шашлик з конятини? Бо ж коли прикинути, чим годують армійських коней? Травою, сіном, ячменем, вівсом. Нічого іншого й не дають.

— За конятину не скажу, не знаю,— де говорив Кучулоріа,— а з дичиною часом буває: як зразу її не випотрошать, вона й дасть душок, подумаєш — зіпсувалася, а воно й ні, м’ясо як м’ясо. Було, уб’єш зайця, додому принесеш, а запах од нього — хоч бери й викидай. Та ні, не викидав. Випотрошиш, оббілуєш, промиєш як слід та й їси собі на здоров’я. Не згірше іншої їжа, а як правду сказати, то й смачніша. Нахромиш його на