Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

було дивитися без жалю; його велике, схудле тіло виглядало як покручена виноградна лоза. Він дихав ротом, не закриваючи своїх посохлих від повітря та лихоманки губ. Жан-Батіст та метр Жюремі по черзі сиділи біля його узголів’я. Однак, попри ту доброту, яку виказував у ті часи протестант стосовно хворого, той незмінно, лише приходив до тями, висловлював священний гнів через присутність поруч з ним єретика. Поки він думав, що може одужати, Бревдан чіплявся за ідею-фікс: виконання своєї місії. Годинами, похмурим голосом, який, здавалося, виходив з надр самого божевілля, він описував свій великий план навернення Абіссінії.

— Перше, що треба зробити, — казав він, — це вивчити характери, звичаї, мову. Так, мову. Перш за все. Щойно ми прибудемо, я вивчу цю мову. Мені виклали у Франції її початки. Але ніхто по-справжньому нею не розмовляє. Усіляке переконання є можливим лише крізь мову. Потім, вірування… Треба вивчити їх достеменно… тут-то полягає головний секрет. У Європі Церква замінила обрядами істинної віри язичницькі культи… Але зберігаючи ті ж самі місця, дати, образи.

Інколи він наполегливо звертався до того, хто біля нього сидів, і скінчив тим, що почав говорити до метра Жюремі, приймаючи його за Понсе:

— Ми не повторимо помилок наших попередників, правда ж? Перш, ніж навертати Короля, треба було попрацювати з народом та духовенством…

Відкриваючи під час агонії всю душу, єзуїт показував, до якого ступеня його скромність, його свідоме приниження були зворотним боком безмірної гордині. Він сповідував повну покору своєму ордену та відмовлявся від власних бажань, але це виявилося на користь великих задумів та амбіцій, стосовних влади, яка мала здійснюватися усім загалом. Він погоджувався носити відра, але це було для того, щоб вірніше стати господарем абіссінського Короля та його імперії. Попри піклування та ліки Жана-Батіста хвороба не відступала і єзуїт зрозумів, що незабаром помре. Щойно ним заволоділа ця думка, він дав новий напрямок своїй схильності до покори: вийшовши з підлеглості вимогам своєї місії, єзуїт визнав тепер керівними вимоги Провидіння, себто повністю віддався хворобі, яку Воно йому послало. Тепер не було чого боротися. Він згас за два дні, послухавшись заклику смерті, як слухався наказів Гаджі Алі.

Понсе та метр Жюремі хотіли були поховати його у дворі, під акацією, яка давала йому тінь. Купець, їхній хазяїн, відмовив їм, кажучи, що там покоїться його померлий насильницькою смертю предок, який збудував цей дім. Було б нечемно осквернити його могилу, підіпхнувши йому на віки вічні такого недоброго сусіда.

Отже, вони пройшли вночі по вулицях, дійшли до поля квасолі й там, на межі пустопаші, вирили для єзуїта широку яму. Він лежав у своїй маврській туніці — Гаджі Алі міг тепер вимагати її в нього до другого пришестя. Метр Жюремі зі своєю Біблією відслужив коротку панахиду, а єдиний присутній католик, Понсе, не знаючи, як правильно поводитися і куди діти руки, не дочекавшись кінця псалма, кидав на тіло землю і не міг повірити, що в цій ямі зараз зникне та людина, з якою він жив поруч упродовж довгих тижнів, людина, якій він дарував свою дружбу і не був повністю певний, що вона її дійсно відкидала.

— Ніхто ще не втікав так далеко через страх перед свободою, — сказав метр Жюремі, закривши Біблію.

Це й була епітафія бідолашному священику.

Повертаючись додому, друзі в думках здійснили мовчазну подорож до таємничого континенту, куди йде дитинство, нездійсненні його надії, та де гине минуле. Коли вони змогли заговорити, то одразу ж погодилися, що життя єзуїта було ще сумнішим, ніж його смерть, і, хоча вони його щиро оплакували, жаліти його було не варто.

Наступного дня стало веселіше. До них навіть прийшла нова радість, котру вони вирішили більше від себе не відпускати. Гаджі Алі прийшов до них після трьох днів відсутності. Його було не впізнати в абіссінській туніці з білої бавовни, вишиваній різнобарвними стрічками. Він позачісував волосся назад та надушився. Новина про смерть Жозефа подіяла на нього приблизно так, як подіяла би пропажа мула. Він не вдостоїв її жодного відгуку та перейшов одразу до головного:

— Король королів повертається сьогодні до Гондару, — почав він. — Ми можемо просити аудієнції.

— О котрій годині? — спитав Понсе, щасливий, що зможе вийти з дому, де він ходив, як ведмідь у клітці.

— То є питання не годин, а днів.

— Днів! Цей король не спішить лікуватися?

— Звісно, спішить. Але до того, як сповістити двір, що він прийматиме франкських лікарів, йому треба підготувати для цього уми та обнародувати невдачу тих, хто займався його лікуванням до цих пір.

— Мені здається, що упродовж того часу, доки тривала наша подорож, вони могли вже десять разів вилікувати його або звести в могилу, — сказав Жан-Батіст.

— Звичайно, — промовив Гаджі Алі, який набув спокійного тону в гармонії зі своїм новим вбранням. — Утім, оскільки вони бачили, що я повернувся, і підозрювали, що мені доручили цю місію, усі, хто в оточенні Короля є ворогами франків, наважилися на останню спробу. Треба вам сказати, що священики та ясновидці, які складають цю партію, хочуть відігратися, бо вони вже були принижені Королем. Тоді, коли він збирався в останній воєнний похід, вони побачили на небі надзвичайно яскраву комету з дуже довгим хвостом. Ясновидці наврочили, що Король програє битву й не повернеться назад. Однак він виграв та вже повернувся. Їм треба якось повернути його ласку.

— Якого ж заходу застосують вони цього разу?

— Вони викликали на тому тижні одного великого святого, з процесією від самої Лалібела. Це чернець, який нічого не їв та не пив упродовж двадцяти років.

— Двадцяти років! — насмішкувато скрикнули Жан-Батіст та метр Жюремі.

— Не смійтеся. Це справжнє диво. Святого кожний може бачити. Він лежить під наметом. Його носять на носилках четверо ченців. Попереду йдуть зі співами та з золотим хрестом десять осіб, наближених до Патріарха, а позаду — тридцять босих молодих вояків.

— А десять мулів з бочками пива? — сказав з недоброю посмішкою метр Жюремі.

— Чернець перебуває в молитві від самого свого прибуття, — продовжував, не вступаючи в полеміку, Гаджі Алі. —Цього ранку він був у Негуса, благословив його чудотворною іконою Богородиці. Завтра він повернеться, аби напоїти його божим словом.

— Напоїти! Але в якій формі? — серйозно спитав Жан-Батіст.

— Це вкрай таємнича справа. Він промовляє чимало слів, яких ми не чуємо; звісно, справа як раз у них. Бо, щодо його дій, то вони зрозумілі та всім відомі. Двоє придворних, які перевіряють усе, що п’є Король, усе мені розповіли. Отже, святий пише слово — яке