Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

коли він пройшов крізь ті зачинені двері, — повідомив старший листоноша Гнівс. — Це б відучило декого робити щілини для пошти так низько і з гострими краєчками. 

— І з собаками, думаю, він не мав би проблем, — додав Джиммі Тропс. — Він бо не допустить, щоб усі дивилися на його зад у подертих штанях.  

— Отже, всі тут згодні, що ґолем може бути листоношею? — спитав Мокр. 

Та тут усі обличчя раптом скривилися, і листоноші неодностайно загомоніли: 

— Ну розумієте, вони ж не такі, як ми... 

— ...справжнім людям можуть не сподобатися, е, глиняні люди... 

— ...і вся ця тема про те, що вони забирають роботу у справжніх людей... 

— ...я нічого не маю ось проти цього ґолема, але... 

Вони замовкли — бо ґолем Анґхаммарад зібрався заговорити знову. На відміну від пана Помпи, він потребував певного часу на досягнення нормального темпу мовлення. Коли ж його голос таки пробивався назовні, він лунав ніби звідкись здалеку і здавна, як шум прибою в давній скам’янілій мушлі. 

Ґолем запитав: 

— Що Таке Листо Ноша? 

— Посланець, Анґхаммараде, — сказала панна Любесерце.  

Мокр помітив, що з ґолемами вона розмовляла зовсім не так, як із людьми. В її голосі відлунювала справжня ніжність. 

— Панове, — звернувся він до листонош, — я розумію, ви відчуваєте... 

— Я Був Посланцем, — прогуркотів Анґхаммарад. 

Його голос відрізнявся від голосу пана Помпи — як відрізнявся і колір його тіла. На вигляд він був неоковирно зліпленою й недбало обробленою брилою з різноманітних шматків глини, від майже чорної до світло-сірої, з вкрапленнями коричневої.  

Анґхаммарадові очі, на відміну від вогняних, як жар у горнилах, очей інших ґолемів, палали густо-рубіновим червоним. Він мав древній вигляд. Понад те, від нього віяло древністю. Він просто-таки випромінював холод століть. 

На його руці, одразу над ліктем, містилася металева коробочка, закріплена на роз’їденому корозією обручі, з якого по глині пішли іржаві патьоки. 

— На побігеньках був, еге? — нервово спитав Шеляг. 

— На Останній Своїй Роботі Я Доставляв Декрети Хета, Короля Тутського, — повідомив Анґхаммарад. 

— В житті не чув про короля Хета, — сказав Джиммі Тропс. 

— Ймовірно, Це Тому, Що Королівство Тутське Змило В Океан Дев’ять Тисяч Років Тому, — урочисто прорік ґолем. — Таке Буває. 

— Най шляк мене трафить! — вигукнув Шеляг. — Тобі дев’ять тисяч років? 

— Ні. Мені Майже Дев’ятнадцять Тисяч Років, Бо Я Народжений У Полум’ї Жерцями Упси У Третій Нінґ Гоління Цапа. Вони Дали Мені Голос, Щоб Я Міг Передавати Повідомлення. Так Влаштовано Світ. 

— Про цих жерців я теж уперше чую, — заявив Тропс. 

— Упсу Було Знищено Вибухом Гори Шіпуту. Я Провів Два Століття Під Купою Пемзи, Поки Мене Не Вимило Звідти Ґрунтовими Водами, Після Чого Я Став Посланцем Королів Рибальського Народу В Священному Ульмі. Могло Бути Гірше. 

— Ви, мабуть, стільки всього бачили, пане! — втрутився Стенлі. 

Вогненний погляд звернувся до хлопця і освітив його обличчя. 

— Морські Їжаки. Я Бачив Багато Морських Їжаків. І Морських Огірків. І Мертві Кораблі Вгорі. Одного Разу Бачив Якір. Все Минає. 

— Довго ви перебували на дні моря? — проказав Мокр. 

— Близько Дев’яти Тисяч Років. 

— Тобто... просто там сиділи, і все? — спитав Домахайс. 

— Мені Ніхто Не Сказав Цього Не Робити. Я Чув Пісні Китів Над Головою. Було Темно. Потім З’явилася Сітка, І Підйом, І Світло. Буває Й Так. 

— А вам там не було... ну, нудно? — спитав Шеляг.  

Решта листонош втупилися в ґолема. 

— Нудно, — без виразу повторив Анґхаммарад і обернувся до панни Любесерце. 

— Він уявлення не має, про що ви, — пояснила вона. — Ніхто з них не має. Навіть наймолодші. 

— Тоді, гадаю, ви будете в захваті від можливості знову доставляти повідомлення! — сказав Мокр куди жвавіше, ніж хотілося. 

Ґолемова голова знову обернулася до панни Любесерце. 

— В захваті? — спитав Анґхаммарад.  

Вона зітхнула. 

— І знову не те, пане Мокр. Це не краще за «нудно». Найкращий відповідник, який спадає мені на думку, — це «ви будете задоволені потребою виконувати приписи». 

— Так, — погодився ґолем. — Повідомлення Повинні Доставлятися. Це Записано В Моєму Чемі[36].  

— Ідеться про сувій з поведінковими інструкціями, який є в голові у кожного ґолема, — пояснила панна Любесерце. — Тільки у випадку Анґхаммарада це глиняна табличка. За тих часів паперу ще не винайшли. 

— Ви справді доставляли повідомлення королів? — спитав Шеляг. 

— Багатьох Королів, — відповів Анґхаммарад. — Багатьох Імперій. Багатьох Богів. Багатьох Богів. Усі Зникли. Зникає Все.  

Ґолемів голос поглибшав, ніби він декламував напам’ять. 

— Ні Злива, Ні Буран, Ні Потойбічна Тьма Не Спинять Справу Цих Священних Посланців. Не Питайте Нас Про Шаблезубих Тигрів, Смоляні Ями, Величезних Зубатих Зелених Потвор Чи Про Богиню Кзоль. 

— У вас уже тоді були величезні зубаті зелені потвори? — здивувався Тропс. 

— Більші. Зубатіші. І Зеленіші, — прогуркотів ґолем. 

— А що за богиня Кзоль? 

— Не Питайте.  

Запала сповнена роздумів тиша. Мокр знав, як її перервати. 

— То ви вирішите, чи він листоноша? — вкрадливо поцікавився він. 

Листоноші ненадовго збилися докупи, а потім Шеляг знову обернувся до Мокра. 

— Та це півтора листоноші, пане Губперук. Звідки ж ми знали. Хлопці кажуть... ну, що це буде честь, мій пане, честь працювати з ним. Тобто це як... як історія, мій пане. Це як... словом, отаке. 

— А я завжди казав, що наш Орден має давню історію, правда ж? — промовив Джиммі Тропс, сяючи від гордості. — Листоноші були вже на початку часів! Та коли в інших таємних товариствах почують, що один з наших членів має такий вік, вони всі позеленіють, як... як...  

— Як величезні зубаті потвори? — припустив Мокр. 

— Точняк! І до його компанії теж нема питань, якщо виконуватимуть накази, — щедро пообіцяв Шеляг. 

— Дякую, панове, — проголосив Мокр. — Тепер лишається тільки... — він кивнув Стенлі, який підняв у руках дві великі бляшанки з лазуровою фарбою, — забезпечити їх уніформою. 

За загальною згодою Анґхаммарад отримав звання «най-найстаршого листоноші». Це видавалося... чесним. 

За пів години, все ще липкі від фарби, ґолеми вийшли на вулиці — кожен у супроводі листоноші-людини. Мокр дивився, як услід їм обертаються перехожі. Лазур сяяла в променях пообіднього сонця, крім того, Стенлі, благослови його боги, знайшов десь і невеличкого горщика із золотою фарбою. Чесно кажучи, ґолеми справляли неабияке враження. Вони мали блискучий вигляд. 

Людям потрібні видовища. Дайте їм видовище, і, якою б не була ваша мета, її вже наполовину досягнуто. 

Голос за його спиною промовив: 

— «Листоноша приходить, як вовк до овечих загонів / Синє й золото сяють у барвах його легіонів...» 

На секунду, буквально на мить, Мокр подумав: вона все знає, вона мене викрила. Не знаю як, але викрила. Та тут тверезий розум узяв гору. Він обернувся до панни Любесерце. 

— У дитинстві я думав, що «легіон» — це якийсь елемент обладунків, — усміхаючись, сказав він. — Я уявляв, як солдати сидять цілу ніч і його полірують.  

— Мило, — сказала панна Любесерце, припалюючи сигарету. — Значить, я приведу решту ґолемів, як тільки зможу. Звичайно, можуть виникнути проблеми. Втім, Сторожа буде на вашому боці. У Сторожі служить вільний ґолем, і вони йому досить симпатизують, та й у Сторожі не так важливо,