Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

але як воно — йти, коли наскрізь промоклий одяг прилипає до тіла, а в небі раз у раз гуркоче грім і спалахують блискавиці!

Уночі приморозило, і коли настав ранок, усі наші знамена й стяги були тверді, немов жерстяні. Над засніженим світом висіло сіре небо, з якого сипався лапатий сніг. При диханні з мого рота виривалися хмарки білої пари.

Ми не були захищені від цих погодних катаклізмів, за винятком хіба що волохатих воїнів, і, щоб ніхто не обморозився, довелося перевести все військо на пришвидшений крок. Найбільше холод дошкуляв червоношкірим здоровилам, адже в їхньому світі клімат був напрочуд теплим.

Того дня на нас ніби навмисне почергово нападали тигр, білий ведмідь і вовк. Тигра прикінчив Блейз, цей звір мав від кінчика хвоста до носа щонайменше чотирнадцять футів.

Уже настала ніч, а ми все йшли та йшли. Почалася відлига. Блейз ні на мить не давав нам зупинитися. Він намагався вирватися з Тіней, де була холоднеча. Із карти з Амбером я бачив, що там, де справжня Земля, тепер суха й тепла осінь. І ми наближалися до неї.

Другої ночі маршу, перемагаючи і твань, і сльоту, ще до опівночі нам довелося побувати і під холодним дощем, і під теплим, аж поки опинилися в сухому світі.

Командири віддали наказ зупинитися табором і виставити потроєну варту. Наші люди від утоми валилися з ніг: чудова мить, аби атакувати наше військо. Та жодна небезпека не змогла б примусити його йти далі — настільки виснажені ми були.

Атакували нас через кілька годин, і не хто інший, як Джуліан. Що це був саме він, я зрозумів уже згодом, зі слів тих, хто вцілів.

Його удар припав на місце, найменш захищене від нападу, — периферію основного табору. Якби я знав, що там присутній Джуліан, то міг би скористатися його картою, і тоді він не мав би такого роздолля. Але, на жаль, я дізнався про нього вже опісля.

Зима, що настала так зненацька, забрала у нас дві тисячі бійців. А скільки вклали народу люди Джуліана, мені ще належало з'ясувати.

Здавалося, що воїни занепадають духом, та коли пролунала команда йти далі, усе військо слухняно рушило вперед.

А весь наступний день ми тільки те й робили, що наривалися на засідки та відбивалися від них. Наше військо було надто велике й неповоротке, а відтак і вразливе перед дошкульними ударами, що завдавав по флангах Джуліан. Авжеж, ми огризались, і не один нападник сконав під нашими мечами, однак наші втрати були вдесятеро більші.

Опівдні йшли долиною, що тягнулася паралельно до морського узбережжя. Північніше, ліворуч од нас, був Арденський ліс. Дув прохолодний вітер, доносячи пахощі землі й запашної зелені. З дерев осипалося перше листя. До Амбера, який ледь помітною плямкою мерехтів понад обрієм, залишалося ще миль із вісімдесят.

Удень небо затягнуло хмарами, почався невеликий дощ. Важкі поодинокі краплі ляпками розпливалися на землі. Незабаром розвиднилось, і сонце, вийшовши з-за хмар, зігріло нас та підсушило одяг.

Невдовзі ми відчули запах диму.

Минуло ще трохи часу — і побачили цей дим. Він оточував нас зусібіч і, коливаючись, здіймавсь у небо.

А потім, то підіймаючись, то опадаючи, з'явилася стіна вогню. З тріском та гудінням вона сунула прямо на нас. Коли вогонь наблизився настільки, що ми відчули його жар, в ар'єргарді зчинилася паніка. Залунали перелякані голоси, і колони бійців, втрачаючи стрункість, безладно ринули вперед.

Ми побігли.

Навколо, плавно опадаючи, кружляв лапатий попіл. Дим дедалі густішав. Ми швидко гналися вперед, а полум'я підступало все ближче та ближче. Зловісний гул вогненної стіни був наче грім у небі, тепло накочувалося на нас хвилями і омивало, як вода. Невдовзі вогонь був зовсім близько. Від нього чорніли дерева, осипалося листя з гілок. Кілька малих деревець корчилися від страшного жару. Наш шлях, скільки бачило око, тягнувся через коридор з вогню.

Ми прискорили біг — боялися, що далі буде ще гірше.

І не помилилися.

Падали величезні дерева, перегороджуючи нам шлях. Ми перестрибували через їхні стовбури, йшли в обхід. Нехай не так скоро, але просувалися...

Ми задихалися від жару, легені відмовлялися послуговуватися гарячим повітрям. Повз нас, анітрохи не зважаючи на нашу присутність, бігли вовки й олені, лисиці та кролі. Мисливці та здобич, забувши про одвічну ворожнечу, разом утікали від вогню. В небі, де було менше диму, колували наполохані птахи. Вони кричали й рясно гидили на нас, але нам було байдуже до того.

Спалити цей праліс, не менше шляхетний, аніж Арденський ліс, здавалося мені нечуваним кощунством. Та Ерік, принц Амбера, був уже без п'яти хвилин королем. Хтозна, можливо, і я не зупинився б перед тим, щоб спалити цей ліс...

Вогонь добряче підсмалив мені волосся та брови. А в горлі, мабуть, було повно сажі, як у комині. «Скільки людей ми втратимо цього разу?» — думав я.

Від Амбера нас відділяло сімдесят миль порослої лісом долини. Понад тридцять ми вже пройшли, відколи вступили у цей ліс.

— Блейзе! — прохрипів я. — Далі, миль за дві-три, дорога роздвоюється! Повернемо праворуч — і скоро будемо на річці Ойзен, що впадає в море! Гадаю, це наш єдиний порятунок! Гарнатська долина вся вигорить! Тільки вода може врятувати нас.

Блейз кивнув на знак згоди.

Ми бігли не зупиняючись, але полум'я було швидшим за нас.

Однак таки добралися до розтоки, збиваючи полум'я на одязі, що затлівав од жару, та струшуючи попіл з очей, випльовуючи його з рота і несамовито б'ючи руками по волоссю, коли на голову потрапляли іскри.

— Ще чверть милі, — прикинув я відстань, що залишилася.

Кілька разів мене вдарили, падаючи, гілки. Ділянки шкіри, не прикриті одягом, пекло немилосердно, а часом і під одягом дошкуляло вогнем. Ми бігли по палаючій траві, вниз довгим схилом, коли ж добиралися до його підніжжя і побачили ген попереду воду, біг наш став ще скорішим, хоча здавалося, де вже швидше! Добігши, пірнули у воду і сповна віддалися прохолодній волозі.

Звивистий Ойзен підхопив наші тіла, і ми з Блейзом попливли за течією, намагаючись не віддалятись один від одного. Переплетені гілки дерев над річкою скидалися на химерні поперечини у вогняному храмі. Перегоряючи, вони відламувалися в річку, і нам доводилося то ухилятися від них, то глибоко пірнати у воду, залежно від того, як близько від нас падало гілля. Річкова поверхня була вкрита зчорнілим, шиплячим деревинним. Наші воїни пливли за нами, їхні голови стирчали над водою, як вервечка