Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

Думаю, коментувати такі розмисли потреби немає. Хмельницького Карпов, як і інші російські історики, всіляко славословив, ставлячи йому в заслугу «чин возз’єднання». А те, що стосунки козацького гетьмана з московською владою були не такими вже й однозначними, це, звісно, «забувалося».

Василь Ключевський

Більш реалістично на Хмельниччину дивився Василь Ключевський (1841–1911)[246], який після Сергія Соловйова створив свій гранд-наратив — курс лекцій з російської історії. Знаходячись під впливом популярної в той час філософії позитивізму, цей вчений намагався осмислювати соціальні явища, розглядаючи історичні процеси. Так, ведучи мову про причини Хмельниччини, Ключевський вважав, що в середині XVII ст. на українських землях склався такий клубок протиріч між «ляхами й руськими (в оригіналі — русские), руськими та євреями, католиками й уніатами, уніатами й православними, братствами й архієреями, шляхтою й посполитими, посполитими й козацтвом, козацтвом і міщанством», зрештою всередині самого козацтва, що розв’язати його не міг ні один державний ум ні у Варшаві, ні в Києві. «Повстання Б. Хмельницького було спробою розрубати цей вузол козацькою шаблею»[247].

Ключевський далекий від того, щоб пояснювати вибух Хмельниччини утисками православної віри. Не ідеалізує історик відносини між повстанцями й Московією. «З самого початку повстання Хмельницького, — пише він, — між Москвою й Малоросією встановилися неоднозначні стосунки»[248].

Далі Ключевський приділяє багато уваги цій неоднозначності. Пишучи про Хмельницького, вказує, що той «не міг справитися з Польщею одними козацькими силами, а бажана зовнішня допомога з Москви не приходила, і він змушений був триматися за кримського хана. Після перших перемог своїх він натякнув на свою готовність служити московському царю, якщо той підтримає козаків»[249]. Однак, вказує далі історик, у Москві вичікували, оскільки не мали свого плану щодо козаків, а слідкували за тим, як розвивалися події.

Якщо виходити з міркувань Ключевського, то прийняття українського козацтва під руку московського царя стало результатом непростої геополітичної комбінації, де кожна зі сторін переслідувала свій інтерес. Але й після «возз’єднання» сторонам важко було досягати порозуміння. «Москва, — читаємо міркування історика, — хотіла прибрати до рук українське козацтво, навіть без козацької території, а якщо й з українськими містами, то обов’язково за умови, що там мають сидіти московські воєводи із дяками, а Богдан Хмельницький розраховував стати ніби герцогом Чигиринським, який би правив Малоросією під віддаленим сюзеренним наглядом государя московського і при допомозі козацької знаті, осавулів, полковників та іншої старшини. Не розуміючи один одного і не довіряючи, дві сторони у взаємовідносинах говорили не те, що думали, і робили те, чого не бажали»[250].

Проте наведені міркування Ключевського були розраховані не стільки на публіку, скільки на вузьке коло спеціалістів. Вони так і не прижилися в широких колах російської громадськості. А шкода. Бо цей історик, намагаючись дистанціюватися від «благочестивих міфів», представив відносно об’єктивну картину Хмельниччини.

Пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві. XIX ст.

У російському суспільстві й далі панував міф «возз’єднання Русі», який знайшов втілення навіть у монументальних пам’ятниках. На відомому монументі «Тисячоліття Росії», який відкрили в Новгороді в 1862 р., був зображений і Богдан Хмельницький[251]. Щоправда, ідеологи пам’ятника персонажами російської історії, окрім Хмельницького, зробили діячів, котрих віднести до неї доволі проблематично. Так, на монументі були зображені литовські князі — Гедимін, Ольгерд, Кейстут, Вітовт. Є й там діячі, яких ми однозначно відносимо до історії української — князі Данило Романович (часто іменований Галицьким), Костянтин Острозький, що був київським воєводою, митрополит Петро Могила тощо. Це можна зрозуміти. Творці пам’ятника вирішили «історично помітити» територію тодішньої імперської Росії. Однак це «мічення» переважно стосувалося європейської частини. Азіатська практично зовсім випала з поля зору.

Одним із найбільш відомих «козацьких» монументів, побудованих за царських часів, став пам’ятник Богданові Хмельницькому в Києві, котрий навіть вважається символом цього міста.

Зараз він сприймається як «український». Але монумент замислювався не як «українська» пам’ятка, а як один із важливих символів імперської Росії. Ініціював побудову цього монумента відомий русофіл Михайло Юзефович (1802–1889)[252].

Михайло Юзефович

Варто сказати кілька слів про цю людину. Народився він на теренах колишньої Гетьманщини — у Пирятинському повіті Полтавської губернії. Походив із малоросійського дворянства. Його далекими предками були козаки-реєстровці. Тобто був він «козацького роду» й, здавалося би, міг поповнити ряди українських автономістів.

Проте цього не сталося. Юзефович зробив вибір на користь імперії, ставши її вірним слугою. Воював проти горців Кавказу, потім знаходився на державній службі в Київській губернії. 1843 р. заснував Київську археографічну комісію для розгляду давніх актів, очолив її після виходу у відставку з державної служби в 1856 р. Перед цієї Комісією, яка займалася науковою роботою, збираючи документальні матеріали, ставилося також завдання доводити «російськість» Правобережної України.

Щодо політичних поглядів, то Юзефович відстоював ідею «єдиного російського народу», складовою якого вважав малоросів (українців)[253]. До українського руху ставився вкрай негативно, вважаючи його сепаратистським. Сприяв виданню Валуєвського циркуляра 1863 р., який обмежував використання української мови. Був також членом комісії для розробки Емського указу 1876 р., що продовжив справу русифікації українців. Сприяв розвитку москвофільського руху на Галичині.

Михайло Юзефович став одним із ініціаторів закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке служило пристанищем для українофілів. Також добився закриття газети «Київський телеграф», на сторінках якої друкувалися українофільські матеріали.

Лебединою піснею Юзефовича — русофіла й українофоба — стало спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві[254]. Знаменитий козацький гетьман трактувався Юзефовичем у традиційному імперському дусі як герой російської історії, що поєднав частину Русі, Малоросію, із іншою її частиною — Великоросією. Проект монумента розробляв відомий у той час живописець і скульптор Михайло Микешин. Спочатку планувалося зробити цей пам’ятник з відвертими антипольськими й антиєврейськими акцентами. Хмельницький мав бути зображеним на гарцюючому коні, під копитами якого лежало розпластане тіло ксьондза-єзуїта, покрите порваним польським прапором, поруч нього знаходився розірваний ланцюг як символ визволення від «польського іга». Збиті конем, зі скелі падали фігури польського шляхтича та єврейського орендаря.