Теодор Костянтин - Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин

class="book">— Як гадаєш, чи не обдурила нас та мавпа? — борсався в здогадах Богдан.

— Хто її зна, — хмурився Раду.

— Може, встигла комусь передати, а ми не помітили.

— Такого не може бути. Ти це добре знаєш.

— Не крала ж вона ту плівку, щоб зробити з неї амулет, — нервувався Богдан.

— Це ясно. Мабуть, чекає розпорядження. Цікаво, чи знає резидент про моє завербування і повернення додому?

— Напевно, знає.

— То чому ж не спішить дізнатись про розпорядження Шункеріке? В інструкції, вмонтованій в авторучку, Шункеріке пропонує резидентові встановити зі мною зв'язок і перейти до активної дії. Але поки резидент не ознайомиться з тим наказом, вони будуть тихо відсиджуватись, а ми не зможемо їх підігнати, бо не знаємо, про які саме дії йде мова. Ми думаємо, що Міка поспішила викрасти плівку, щоб її хтось не випередив, так?

— Ну, й що з того? — насупився Богдан.

— А коли той прийде за плівкою і не знайде її?

— Розумію. Плівка повинна бути на місці.

Наступної доби сталася подія, яка допомогла Раду зрозуміти, що справи незабаром зрушать з місця. Прийшовши на тимчасову квартиру, він помітив, що в час його відсутності там хтось побував. Кинувся до валізи. Друга копія плівки теж зникла. Отже, Міка недарма поспішала. Тепер важливо було встановити, кому ж адресувалась мікроплівка — Міці чи тому невідомому. Очевидно, не Міці… То чому ж вона встряла в це діло? Плівку для Шункеріке у валізу вмонтувала вона, то чому ж не через неї резидент отримав відповідь, а підсилає когось іншого? І звідки той міг знати схованку?

Майор зателефонував у відділення, попросив негайно прислати експерта, щоб оглянути кімнату. Може, гість залишив якийсь слід. Проте всі старання експерта виявились марні.

Після обіду того ж дня з верхньої кишені піджака щезла авторучка. Забути її Раду ніде не міг, бо нею не користувався. Згадуючи, де ходив, зрозумів що її вкрали в тролейбусі. Навіть пригадав суб'єкта, який найбільше біля нього терся.

Через півгодини Раду проглядав картотеку кишенькових злодіїв. Знайшов знайоме обличчя.

— Ось цей, — показав він полковнику міліції.

— Та це ж Гаджіу. Його тут усі волоцюги знають. Видно, досі промишляє.

— Я хотів би з ним поговорити.

Із затриманим розмовляв офіцер міліції:

— Гаджіу, ми з тобою давні знайомі.

— Так, громадянине слідчий…

— Ти мене впізнаєш? — спитав Раду злодія.

Той довго викручувався, але нарешті признався.

— Що ти в мене вкрав?

— Авторучку…

— Ти всіх тих впізнаєш, у кого крадеш?

— У мене добра пам'ять.

— Де авторучка?

—Її в мене вже нема.

— Кому віддав?

— Продав.

— Ти обіцяв казати правду, але бачу, починаєш вертіти хвостом. Каятимешся, та буде пізно.

— Бачите, як воно було… Після того, як мене випустили з тюрми, я майже два місяці поводився, наче святий, хоч і страждав. В мене добрі очі й спритні пальці…

— Розповідай про авторучку! — не втерпів майор.

— Крав я в одного гроші й впіймався. Та не до міліції повів мене. Затис руку, наче лещатами та й каже: «Не бійся, хлопчику, не віддам я тебе в міліцію, а пошлю на заробіток. Хочеш заробити дві тисячі за авторучку?» — «Нема в мене ніякої авторучки!» — кажу йому. — «Дарма, я тобі покажу чоловіка, у нього вкрадеш. Віддаси її мені й отримаєш гроші». Ми з ним стежили за вами. Ввійшли в тролейбус. Там я і вкрав. Він дав мені гроші й забрав авторучку.

— Слухай, Гаджіу, ти вліз у дуже небезпечну справу. Коли не хочеш біди, то повинен знайти того, кому продав авторучку.

— Як же я його знайду, громадянине слідчий, адже Бухарест не село?

— Я тобі дам на допомогу нашу людину. Шукай!

— А як не знайду, що мені буде?

— Нічого доброго не сподівайся.

Перед обідом подзвонив Фане:

— Раду, ти не зможеш швиденько приїхати до нас?

— Щось трапилось з Інгрід?

— З нею все гаразд. Цікава подія на корабельні.

З дозволу полковника Жолдіша Раду виїхав машиною і за дві години прибув на місце.

— Що тут у вас, друже? — спитав він, обнімаючи Фане.

— Минулого разу ти мені радив пильнувати водолазні костюми.

— Невже вкрали?

— Один кудись щез.

— Як же це?

— Просто зник із складу, і все. Злодій відімкнув замок підробленим ключем.

— А в кого зберігаються ключі від складу?

— Бирзу відповідає за той склад. Крім водолазних костюмів, більше там нічого особливого не було.

— А чому вони лежали саме там?

— Те приміщення найближче від доку, куди заходять пароплави, прислані на ремонт.

— А що за людина той Бирзу?

— То чесний чоловік.

— Якщо не він украв, то все одно хтось із корабельні. Чужий туди не полізе. А Шутелка чим займається?

— Як і завжди, своєю справою.

— Він ще не зник?

— Поки що ні.

— Якщо не він, то якийсь інший водолаз має зникнути.

— Раду, ти не можеш мені розтлумачити всю цю історію?

— Дорогий Фане, я й сам поки що нічого точно не знаю.

— Не можеш, то й не можеш… Товариші з міліції теж зацікавились цією справою.

— Знаю, Фане. Я мушу їхати.

— Радуле, Інгрід зараз у нас. Коли ти сказав, що приїдеш, Марія її привела.

Капітан міліції допитував якогось Йона Букуреску, найнятого різноробочим на корабельню кілька місяців тому. Він був родом з околиці Бухареста. Недавно відсидів