Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

— Дочка!

І їй дали спокій. Отак у коридорі дочекалася лікаря, який сказав, що стан у хворого важкий, але є надія, що стане на ноги. Тоді вона звелася, подякувала лікареві й пішла. Більше він її там не бачив.

Коли ж до нього змогли пустити відвідувача, то ним був я. Микола зустрів мене блідою всмішкою, але про Комп’ютерну Діву не розпитував. Нічого й не оповів, тільки сказав таку сакраментальну фразу:

— Знаєш, я так і не довідався, як звуть її матір.

Зрештою, до нього з розпитами не приставав, бо знав: він мав підозру, що її матір звалася Натка, тобто була тією, букета якої і яку саму він розтоптав ще юнаком.

Я міг би збрехати й на втіху сентиментальним читачам написати, що так воно й було, але мій принцип як письменника — правда. Отож скажу, що того він (ані я через нього) так і не довідався. Може, то й справді була Натка, а може, й ні — знаю лишень, що ця нитка, хай і обірвана Атропос, таки існувала.

Те, що Комп’ютерна Діва назвала себе Миколиною дочкою, не має заводити читача; я чітко і ясно сповістив: із жодною жінкою, а тим більше Наткою, він статевих стосунків не мав, а залишився до того фатального моменту, коли ввійшов у Комп’ютерну Діву, непорочний. Це правда, якої не порушить ніхто. А дочкою Ж. Смикальська назвалася з простої причини: щоб її, як особу до хворого сторонню, з лікарні не прогнали — оце і все.

Насамкінець скажу, що Микола вичухався, але сильно подався. Став маломовний і в наших розмовах ніколи не згадував Комп’ютерної Діви. Загалом він ніби отупів чи збайдужів; покинув викладання в університеті й свої історичні досліди. Інколи його можна було побачити в парку Шевченка, де в оточенні таких же «колишніх людей», тобто пенсіонерів (а пенсіонером уже зміг стати), забивав у доміно, але в шахи не грав. Комп’ютерної Діви він не розшукував і де вона поділася не відав. Правда, йому треба було з’явитись у видавництві, коли вийшла його книга (недороблене за нього доробив я, а загалом дещо так і залишилося недоопрацьоване); узяв авторські примірники й один подарував мені, написавши: «Тому, хто зі мною до кінця», — я був тим зворушений. А ще він не стримався й запитав у видавництві про Комп’ютерну Діву, сказавши, що хотів би подарувати книгу і їй, адже вона приносила йому набір. Йому сповістили, що у видавництві вона вже не працює. Адреси й номера телефону він не запитував, а поцікавився, яке її ім’я та прізвище, бо, приходячи до нього, не називалася.

— Жанна Смикальська, — відповіли йому.

Здається, був уражений, бо в розмовах зі мною порушив настанову не згадувати про Комп’ютерну Діву, але оповів про свої відвідини видавництва й про цього свого запита. А загалом уже ні на що не вражався і нічим більше не цікавився. Кров у ньому текла густа, повільна, зацукрована, тож і життя його тривало, як то кажуть, «на голці».

Що ж до тривких троянд, то вони зів’яли, не маючи належного догляду. Все, що росте й цвіте, в’яне — такий природний закон.

У мене, однак, з’явилася можливість закінчити цю історію не так смутно, але хай читач не думає, що наслідую моду американського кіно конче творити щасливий кінець, — цим безжально вбивають катарсисне сприйняття драми, тим-то й засіб антихудожній.

Просто сталася випадковість, що зустрів одного знайомого, котрий досить добре знав Велимира Прутнюка. Поговорили про те-се, і розмова зачепилася на цю особу. Відтак і розповів мені, що Веле-паша продовжує вигулювати своїх жінок.

Спереду йде він сам не так з урочистою, як із поважною міною. Побіч із виразом трохи гордим, а трохи й байдужим гінко ступає його наймолодша жінка; за ними — підмолодша й до найстаршої, яка простує важко, з посапуванням. А важко — тому (це вже моє припущення), що, маючи грошове підживлення від В. Прутнюка, розпаслася й почала ігнорувати тверді харчові настанови свого принципала. Особливо цікаво, сказав мій знайомий, дивитися на них у сутінках. Вони тоді подобають на тіней, тим-то й губляться поміж тіней інших, ніби розчиняються в них. Зрештою, й розчиняються.

Звісно, Миколі Лику я того не розповів.

Але й це ще не кінець. За кілька днів після зустрічі із знайомим почув несподіваного дзвінка біля вхідних дверей. Відчинив — і завмер: насупроти стояла особа жіночої статі, точнісінько така, як описана в цьому скрипті під прізвиськом Комп’ютерна Діва і яка насправді звалася Жанною Смикальською; хоча ніколи досі її у вічі не бачив, але впізнав безпомильно. Тримала в руці з тоненькими півпрозорими пальчиками червоні, аж очі виїдали, троянди, а на сірому личку цвіла витренувана всмішка.

— Це ви Валентин Малецький? — мекнула істота.

— Так, — зчудовано протяг я.

— Мені вашу адресу дав професор Микола Лико, — безапеляційно мовила, ллючи на мене потоки лагідного світла. — Так, це я писала рецензію на ваші спогади, і мені хочеться з вами переговорити. Дуже хочеться… Звісно, коли ви не проти.

— На жаль, проти, — нечемно відповів я і причинив перед носом нежданої гості двері, хоч вона вже рушила, щоб увійти.

Мною затрусило. І це тому, що саме такою уявляв… мойру Атропос. Зрештою, й пасок, який оперізував її осиний стан, складався з металевих колечок; два спереду були більші, вельми схожі на очка ножиць, а долі звисала металева стяжка замість лез.

Гадаєте, вони знову зустрілися з Миколою? Аж ніяк, я це перевірив. Щойно переконався, що нежданої гості за дверима вже нема, відразу зателефонував приятелеві і, нічого не приховуючи, оповів про візита. По той бік телефонного дроту запала пауза, відтак Микола Лико звідомив хрипким голосом, якого я в нього ніколи не чув:

— Нікому твоєї адреси я не давав… Будь обережний!

— А то що? — нібито легковажно