Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

вивалину сяк-так заклали, замазюкали розчином чи, як вони казали, болотом і спокійнісінько відійшли — до речі, все це відбувалось у моїй присутності, бо я саме на той час навідався додому.

Третій випадок був не такий невинний і стався з моєю матір’ю. Вона була нівроку важка, отож поки підіймалося по сходах, ті раптом під нею завалилися — зламалася гнила балка, яка їх тримала. Мати моя відтоді ходила з паличкою, щастя ще, що падати випало не вельми високо.

Олька після тієї події ходила мов несамовита, говорила, як у гарячці, що дім усе-таки чесний, бо попереджає пожильців, що їм треба звідсіль якнайшвидше тікати, інакше впаде біда, але сама також не тікала, а спокійнісінько жила тут далі, приймаючи пацієнтів, як вона називала своїх відвідувачів, і віщуючи їм лиху долю. Галинка писала, що їй часом буває страшно, і не раз просила, щоб я приїжджав. І я кидав усе і мчався у Житомир, а коли це траплялось у теплу пору, ми йшли геть від дому, переходили дощатого моста й опинялись у кущах ліщини та грабчаків, якими поросли схили горбів. Але тут не затримувались, а рушали в поле, де пахло травою та квітами і де ми самі просякалися цими запахами, відтак і тіла наші починали пахнути полем. Сідали в якомусь закамарку: я на траву, а Галинка мені на коліна і надовго завмирали в обіймах. І тільки тоді, коли наші тіла починали дихати однаково і в унісон, коли відчували, що в світі, окрім нас, більше нікого нема, я починав цілувати їй обличчя: вуста, очі, щоки, носа, підборіддя, вуха, а коли й того ставало мало, розстібав ґудзики її сукенки і ґудзики станика, який опадав і оголював її сліпучо-білі груди; вона ставала проти мене на колінах із тими вигорненими білими, осяйними персами, і я цілував їх, а вони справді пахли травою і квітами, а може, й молоком: м’які, теплі й ніжні на доторк; я припадав до тих грудей обличчям, торкаючись вустами жолобка між ними і купаючи лице в тих білих і теплих хвилях. І дівчина при тому тихо й задоволено й рокітливо сміялася, і я починав розуміти, що переді мною відслонилася перша дівоча таємниця — був до неї допущений, тож спрагло припадав до сочків, і мені здавалося, що в горло тече нектар, і пив я його, тепло хміліючи, був-бо вже не хлопчаком, якому сниться сон про дівчину, у котру він уперше закохався, ні, був я уже певною мірою чоловік, бо перша таємниця жінки світилася переді мною у всій своїй цілком збагненній розкоші. Дозволяв Галинці впорядковувати одежу, бо хотів до того священнодійства повертатися знову й знову, ще раз і ще — хай навіть сотню разів, адже пізнати таємницю — це сотню разів повторити акт пізнання. Я знову садив дівчину собі на коліна, боком до себе, і її ноги витікали з подолу спідниці чи сукенки й текли в траву, як молочний струмок, власне, два молочні струмки, і я гладив ті ноги, м’яко, непоспі-шно, боячися відстрашити її чи скаламутити довіру до себе, і спершу тільки на цаль, а тоді все більше й більше оголюючи ті ноги, бо мені було мало їхньої відвертості. І так поступово пізнавав я другу жіночу таємницю — вічну таємницю текучих, як струмки молока, ніг. Її рука зупиняла мою, котра мимовільно просувалася все вище й вище, і я м’яко й ніжно з нею, тією рукою, боровся, але вона тут була тверда й непоступлива Від того я мав зрозуміти й розумів, що дійшов туди, де струмкам початок; надто швидко все не здобувається, нам ще треба по тій дорозі пройти, переступити ще одну заказану межу, тож не поспішав, добре-бо знав, що рано чи пізно ту межу переступлю, її тверда рука безвільно впаде і звільнить мені дорогу, і я ступлю в третю жіночу таємницю без грубого посягання. Але це станеться тоді, коли ми обоє будемо до того готові, бо таємниця ніколи не буває цільна, вона сама складається з часточок, і я щоразу пізнавав, приїжджаючи до Галинки, нову й нову її часточку і так до вичерпу, часом мені наївно здавалося, що це моє юначе пізнавання не матиме кінця-краю, адже йшлося про речі, дотичні до вічності. Може, це була якась смішна моя ілюзія, але ми обоє розуміли, що коли нам призначено заглиблюватися все далі в себе, власне, одне в одного, — це маємо чинити так, щоб не порушити нашої гармонії та злагоди.

Отож прийшов момент, і рука, яка боронила моє подальше просування, раптом ніби зламалася й опала, і я торкнувся заповітного. Трем пройшов мені по тілу, трем пройшов і по тому, що тулилося до мене, і я попросив її тихо звільнитися від одежі й там.

— Ти мене не образиш? — спитала вона так само тихо.

— Чи ж багато я тебе ображаю? — відказав я.

І вона раптом встала й звільнилася від одежі, яка мені перешкоджала. Тоді я відчув, що потрапив у густий ліс, і почав запаморочено блукати там, і моє тіло ще більше бив нервовий дрож, так само, як тіло її, бо звідтіля, із того трикутного лісу, струмувало такою енергією, якої я ще не мав сили витримати, — воістину, джерело було там. Ми відштовхнулися одне від одного й лежали в траві обіч, руки наші стискались, а очі тонули в глибокому небові, і я подумав раптом, що пізнання кожної таємниці чи частини її — це своєрідне народження в собі, а водночас і наближення до кінця. Тобто я відчував, що народжуюся як чоловік, а вмираю як дитина чи юнак, і це так само конечно, як і все у світі. Те ж саме відбувалося і в ній: вона вмирала як дитина й дівчинка, а народжувалась, як жінка. І я хотів, щоб цей обряд, чи процес, чи дійство, яке мусить відбути кожна жива істота на цій землі, не були нічим осквернені, а щоб усе відбулося, може, трохи й урочисто, а коли вже не урочисто, то принаймні погідно і шляхетно. Хотів не тільки самому бути готовому до цього обряду чи дійства, але щоб готова стала й та, котру я любив. Окрім того, мені не бажалося поспішати, та й вона, по-моєму, того не бажала. Отож сіла й натягла на коліна подола.