Марія Михайлівна Романівська - Загнуздані хмари

кают-компанії. За хвилину звідти вилетів радіолітак і заблищав блакитним вогником у небесній імлі. А за ним зеленою зіркою полетіла «Зелена мушка» з безліччю автоматів. Вона взяла їх на буксир, щоб потім випустити в хмарі. Кожний із автоматів мав свій сигнальний колір. Сині, фіолетові, жовті вогники мерехтіли навколо «Мушки».

Муха, по якій теж прослизнув відсвіт різноколірних вогнів, боязко зіщулилась і заховалась у теплих Макових руках. Хлопчик влаштувався зручніше, — він хотів дочекатися повернення розвідки.

Дрімота огорнула його так владно і міцно, що Мак сам не помітив, як заснув. Йому примарилось, що він летить на якомусь метеориті у безмежному небесному просторі. В кам'яній породі була видовбана наче колиска, і він притулився до її стінок. Це був шалений літ у міжпланетні простори. Навколо пливли сліпучі сонця — різні планети. Їх пекуче сяйво загрожувало спопелити Мака, але він знав, що метеоритом керує його татко. Від цієї думки Макові ставало спокійніше. Зустрічні хмари загортали його в свої прохолодні простирадла. Стало так легко і спокійно, і все заховалось у сон.

Певно, Мак спав кілька годин. Раптом він прокинувся… Йому здалося, наче його збудив удар грому. Він скочив, намагаючись пригадати, чому він спить на канапі в кают-компанії, — сон відразу ж втік.

Надворі йшов дощ! Все вікно блищало діамантами великих крапель. Шум дощу губився в шумі транспортерів генератора і громових вибухах. Весь корпус «Переможця» здригався, наче під ударами бурі, — очевидно, він потрапив у гущу великих хмар. Розряди створювали навколо нього світне коло, схоже на північне сяйво. Падаючі дощові краплі розсипались у ньому сяючим потоком.

— Ти тут, Мачку? А я тебе шукав усюди, — сказав Горний, заходячи до кают-компанії.

Мак протирав очі, — він не хотів вірити, що так довго опав. А татко зовсім по-хлоп'ячому схопив його на оберемок, підкинув угору, як маленького, і міцно поцілував.

— Чудовий дощ! — сказав він. — Розумієш? Він ітиме ще багато годин. Тепер посуха нам не страшна!

Радість охопила і Мака. Як зовсім маленький, він у бурхливому захваті перекинувся на канапці догори ногами. Муха загавкала і весело покотилася за ним, пирхаючи, виявляючи свою радість.

— А тепер, — сказав Горний тоном школяра, що склав іспит, — я дуже хочу їсти. Я, правду кажучи, забув повечеряти.

Сміючись, Мак повів тата до кухні, щоб знайти йому щось попоїсти. Станція шуміла радісним святом дощу. Катруся зустріла пічних гостей урочисто і радісно, в новому вбранні. Вона теж не спала.

Спав як убитий тільки Ролінський, заколисаний дітьми, минулими тривогами, бромом з валер'янкою. Він не чув дощу.

Але давно відчула його Марго, що спала в кріслі. Вона прокинулася і з цікавістю поглянула на вікно. Звідти віяло прохолодою, долинав шум дощу, там мерехтіли блискавки. Схвильована, вона плигнула на ліжко до свого хазяїна, але той міцно спав.

Раптом Марго відчула приємний запах, що йшов від професорового столика. Пахло принадною для всіх котів валер'янкою. Марго злізла на столик і почала вигризати з пляшечки пробку. Пляшечка полетіла на підлогу і розбилась, запахло валер'янкою. Кицька кинулась додолу, лизнула краплі. Її зразу ж опанував п'яно-блаженний настрій. Вона замуркотіла, потяглась і почала гратися своїм хвостом.

Гра ставала дедалі жвавішою. Марго плигнула на столик і звалила професорову шухлядку. Звідти полетіли папери і професорова шпилька у вигляді павука. Кицька кинулась ловити блискучу іграшку, що покотилася до дверей.

Раптом Марго почула Муху, наїжилася і боязко підстрибнула вгору. Марго плигнула на плюшову стінку, зачепивши ненароком кнопку, що автоматично відчиняла двері. Двері подалися, і утворилася невеличка щілина, — в неї просунувся ніс Мухи. Відразу ж на собаку посипалися ляпаси Марго. Заскавучавши, Муха хотіла ухопити кицьку за хвіст. Та Марго вже побігла в глиб кімнати, і розлютованій Мусі лишився не хвіст супротивника, а тільки його іграшка — павук.

— Що ти несеш, Мушко? — перепинив її Мак, що саме повертався з татком з кухні.

Муха махнула хвостиком і покірно випустила з рота вкрадену іграшку.

— Професорів павук! — сказав Мак, беручи шпильку.

— Павук?.. — перепитав Горний.

Він із зацікавленням узяв Гюго в руки.

— Стривай! — сказав він, щось пригадавши. — Я дам Грицькові його дослідити. Це мені, мабуть, з'ясує дещо не зовсім зрозуміле у поведінці Ролінського-невидимки.

— Як? — вигукнув Мак. — Так це таки він? І ти ще посилав нас з Галинкою його доглядати?..

— Ти чудачок, Маку, — усміхнувся Горний. — Наші прилади чудові і цінні. Але голова професора Ролінського теж чудовий і, головне, неповторний механізм. Вона вигадає ще не одну невидимку, яка нам буде не шкодити, а допомагати. І я знаю, що ця голова буде наша!

ПІД ЧАС ДОЩУ

Ролінський прокинувся, коли надворі вже розвиднілося. Світло було слабе і тьмяне: хмари закривали все небо.

Ролінський подивився навколо здивованими очима — на розкладені речі, на чемодан, на двері, відчинені п'яненькою Марго. Спочатку він не розумів — ранок це чи вечір. Але чемодан швидко нагадав йому про його невеселі наміри покинути станцію. Він скочив з ліжка і стурбовано кинувся до дверей. Адже хтось міг заглянути в його шафу, в його секрети! Ролінський завжди боявся відчинених дверей. Він зачинив двері і здивовано зупинився біля вікна, шум за ним здався йому підозрілим. Вітер, а може… дощ?

Ролінський припав до вікна. Сумніву не було, це був чудовий дощ, він вперто стукав у вікно, лився веселими потоками, омиваючи зверху кулю дирижабля, його місток, виспівуючи веселим дзюркотінням з усіх боків. І навіть гуркіт «Переможця» не міг заглушити чудову пісню дощу.

Професор просто завмер від захвату. Широка радісна усмішка осяяла це завжди засмучене обличчя, зробила його відразу симпатичним, привітним.

— Зробили-таки дощ, чортові хлоп'ята!