Стівен Кінг - Темна вежа: Темна вежа VII

навряд чи вони б це зробили. Найпевніше, роздерли його на шматки і зжерли. Вони були страшенно люті.

Роланд кілька разів кивнув.

– Останнє, що я від нього почув… думаю, він промовив це вголос, хоч я не певен… – Джейк уже схлипував не криючись. Він спробував пригадати точні слова. – Він сказав: «Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї й дістанься аж до верхівки». А тоді… – Хлопчик пхикнув крізь викривлені губи. – Згас. Як вогник свічки. Пішов у ті, інші світи, якими б вони не були.

Він замовк. І решта не зронили ні слова: панотця вшанували хвилиною мовчання. Потім Едді сказав:

– Гаразд. Ми знову разом. І що нам, у біса, робити далі?

Чотири

Роланд, морщачись, сів, відтак нагородив Едді Діна поглядом, що промовляв красномовніше за будь-які слова: «Навіщо ти випробовуєш моє терпіння?»

– Ну добре, добре, – примирливо сказав Едді. – Така в мене звичка. Не треба так дивитися.

– Яка звичка, Едді?

Останнім часом Едді не так часто згадував той свій рік життя з Генрі, сповнений травматичної залежності, але тієї миті згадати довелося. От тільки говорити про це йому не хотілося. Не тому, що було соромно (Едді справді вважав, що подолав болісні спогади), а через те, що він відчував, як наростає невдоволення стрільця: надто вже часто Едді виправдовував різні свої вчинки впливом старшого брата. Зрештою, може, Роланд і мав рацію. Так, Генрі справді був визначною, формотворчою силою в житті Едді. Так само, як Корт у житті Роланда… але ж стрілець не згадував про свого старого вчителя повсякчас.

– Ставити питання, на які я вже знаю відповіді, – сказав Едді.

– І якою буде відповідь цього разу?

– Перш ніж вирушати до Вежі, ми повернемося до Краю Грому. А там або повбиваємо Руйначів, або випустимо їх на свободу. Байдуже що, аби тільки вберегти Промінь. Потім уб’ємо Волтера, чи Флеґґа, чи як там він себе величає. Бо він їхній фельдмаршал, адже так?

– Був фельдмаршалом, – підтвердив Роланд, – але тепер на сцені з’явився новий гравець. – Він зиркнув на робота. – Найджеле, ти потрібен.

Найджел опустив руки й підвів голову.

– Чим можу служити?

– Знайди мені щось, чим можна писати. Є тут щось таке?

– Ручки, олівці й крейда – в кабінці наглядача на дальньому боці видобувальної палати, сей. Принаймні були, коли я востаннє туди заходив.

– Видобувальна палата, – задумливо повторив Роланд, вивчаючи поглядом щільні ряди ліжок. – Так ви її звете?

– Так, сей. – А потім майже несміливо: – Голосові елізії й фрикативи свідчать про те, що ви сердитеся. Це справді так?

– Сюди приводили дітей, сотнями й тисячами… здорових дітей зі світу, де досі забагато народжуються хворими… і висмоктували з них розум. І чого б це я сердився?

– Сей, я певен, що не знаю, – сказав Найджел. Мабуть, він уже шкодував про своє рішення повернутися. – Але запевняю вас, у процедурах видобування я не брав жодної участі. Я керую господарчими справами, в тому числі технічним обслуговуванням.

– Принеси мені олівець і шмат крейди.

– Сей, ви ж не знищите мене, правда? Останні дванадцять-чотирнадцять років процедурами видобування керував доктор Скавтер, а доктор Скавтер мертвий. Його застрелила ця леді-сей, з його власного пістолета. – Враховуючи вузький діапазон голосових можливостей Найджела, легкий докір прозвучав особливо виразно.

Та Роланд лише повторив:

– Принеси мені олівець і шмат крейди, і швидше, швидше.

Найджел пішов виконувати наказ.

– Кажучи про нового гравця, ти мав на увазі дитину, – сказала Сюзанна.

– Безперечно. У нього двоє батьків, у цього ба-бо.

Сюзанна кивнула. На згадку їй спала історія, яку Мія розповіла під час їхнього тодеш-візиту до покинутого Федіка – покинутого, за винятком Сейра та його посіпак, Скавтера і Вовків-мародерів. Дві жінки, одна чорна, друга біла, одна вагітна, друга – ні, сиділи на стільцях перед салуном «Джин-Паппі». Там Мія багато розповіла дружині Едді Діна – напевно, більше, ніж було відомо кожній з них.

«Це там вони мене змінили», – повідала їй Мія, під «ними», ймовірно, маючи на увазі Скавтера та групу інших лікарів. Плюс чарівники? Як манні, тільки такі, що перекинулися на інший бік? Можливо. Хто міг це знати? У видобувальній палаті її зробили смертною. А тоді, коли Роландове сім’я вже було в ній, сталося щось іще. Цього епізоду Мія майже не пам’ятала, все, що збереглося в пам’яті, – червона пітьма. Тепер Сюзанна думала: а чи не Багряний Король навідував її власною персоною і вилазив на неї в подобі велетенського старезного павука? А може, його гидючу сперму доставили якимось чином, щоб змішати з Роландовою. Як не крути, а дитина в її череві зробилася страхітливим покручем, якого бачила Сюзанна: перевертнем, хай не вовком, зате павуком. А тепер він був десь там. Чи десь тут, спостерігав за ними, поки вони провадили розмову, а Найджел повернувся з письмовим приладдям.

«Так, – подумала вона. – Він спостерігає за нами. І ненавидить нас. Але не всіх однаково. Найбільше дан-тете ненавидить Роланда. Свого першого батька».

І вона здригнулася.

– Роланде, Мордред хоче вбити тебе, – сказала вона. – В цьому полягає його завдання. Для цього його створили. Щоб покінчити з тобою, твоїми пошуками й Вежею.

– Так, – кивнув Роланд, – і посісти місце свого батька-короля. Адже Багряний Король старий, і я що далі, то більше переконуюся, що він чомусь ув’язнений. А якщо так, то він більше не становить для нас реальної загрози.

– Ми підемо до його замку на іншому боці Дискордії? – спитав Джейк, котрий за останні півгодини не промовив ні слова. – Підемо, правда ж?

– Думаю, так, – відповів Роланд. – Ле Кас Рой Рюс, як називають його в стародавніх легендах. Ми вирушимо туди всім ка-тетом і знищимо всіх, хто там мешкає.

– Хай буде так, – сказав Едді. – На Бога, хай буде й так.

– Еге ж, – погодився Роланд. – Але спершу ми візьмемося за Руйначів. Той променетрус, який ми відчули в Кальї Брин Стерджис, перед тим, як відправитися сюди, свідчить про те, що їхню роботу вже майже завершено. Та навіть якщо це не так…

– Покласти край тому, що вони роблять, – наш обов’язок, – закінчив за нього Едді.

Роланд кивнув. Вигляд у нього був ще втомленіший, ніж зазвичай.

– Так, – сказав він. – Убити їх чи випустити на волю. У будь-якому разі ми маємо покінчити з ними, щоб вони не чіпали два позосталі Промені. А також