Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— Ті, хто ризикував полювати тут, мали досконалішу зброю, ніж учасники африканських сафарі[82].

— На жаль! Тому менш ніж за двадцять років мешканці тутешніх лісів і прерій були майже повністю винищені.

— А як стоїть справа зараз?

Івар відповів не відразу. Він відкинувся на ліктях, скинув з плечей ремені гвинтокрила, зірвав блакитнувато-зелену травинку, надкусив, поглянув на Інспектора:

— Адже це головне, задля чого ви прилетіли, чи не так?

— Ну, не лише це…

— Ми з Леа здогадалися ще вчора, тому що саме цього питання вчора ви не задали… Бачте, — Івар зітхнув, — статут заповідника в цілому дотримується, але… Заповідник лише третина поверхні планети. На південному континенті діє копальня, щоправда всього одна, але там селище, кількадесят чоловік із сім’ями. Люди різні… Я вже не кажу про моря, куди систематично навідуються любителі морського полювання з Землі, і не лише з Землі… Нарешті, Західні екваторіальні болота… Вони в центральній частині взагалі не досліджені. Там за бажання можна створити будь-яку базу, робити звідти вилазки. Людей у штаті Заповідника, як ви знаєте, мало. Окрім нас із Леа — всього шестеро спостерігачів; з них — двоє стажисти. Закінчиться стажування, і відлетять.

— Зробіть так, щоб не відлетіли.

— Для нашої роботи потрібні люди особливого складу… Їх стає все менше. Тут зовсім не передній край науки і прогресу.

— А якщо розповсюдити статут заповідника на всю планету?

— Хіба зараз це можливо? Багато з малих планет, імовірно, слід було б перетворити на заповідники, але… Об’єднаній Землі потрібно все більше мінеральної сировини, місця для розселення зростаючого людства. Крім того, навіть просте розширення тутешнього заповідника, наприклад, на частину акваторій і Західні болота, потребувало б значного збільшення штатів.

— Земля, ймовірно, могла б піти на це, — сказав Інспектор. — Світ Аости унікальний. Це нарешті всі зрозуміли. І потім, якщо ви справді маєте рацію, проблема контакту…

— Наразі лише гіпотеза, — зітхнув Івар, — надійних доказів, на жаль, немає…

— Тим більше важливо зберегти незайманим цей дивовижний, унікальний світ, щоб зрозуміти його… Коли подумаєш, чим насправді виявилися малі планети! Хто міг сторіччя тому припускати таке, — Інспектор озирнувся навсібіч і зробив широкий жест правою рукою, — адже це зменшена модель Землі.

— У масштабі один до ста, — усміхнувся Івар.

— Чудова модель; її біосфера має зберегтися в одвічній незайманості, тим більше що земну ми давно перетворили на ноосферу[83].

— Добре, що взагалі не знищили…

Інспектор кивнув дуже серйозно:

— Існувала така небезпека. На щастя, це вже в минулому. Саме тому тепер ми можемо з вами мріяти про перетворення всієї Аости на заповідник. І не лише мріяти…

Легкий шерех у чагарнику змусив Інспектора замовкнути. Івар застережливо притиснув палець до губ. Обидва завмерли, прислухаючись. Але шерех більше не повторився, і ніхто не вийшов на галявину.

— Не хочуть чомусь показатися сьогодні, — сказав Івар, озирнувшись навколо.

— Могли зібратися в іншому місці.

— Могли… Тут неподалік є ще одна галявина край самої води. Можемо злітати туди.

Івар підвівся, простягнув руку Інспекторові. Той також устав.

Вони прикріпили до плечей гвинтокрили й безшумно знялися в повітря.

Тільки-но вони зникли, навколо галявини почувся шерех. Із блакитнуватої зелені чагарів виткнулися рудуваті пухнасті мордочки з круглими нашорошеними вушками, довгими темними писками й уважними чорними очицями. Переконавшись, що пагорок порожній, пухнасті руді істоти вибралися з кущів і неквапом зашкандибали на коротких задніх лапках до центру галявини. Передніми вони жестикулювали, поглядаючи одна на одну. За кожною волочився по траві пухнастий довгий хвіст.

Звірок, що простував попереду — найбільший, — наблизився до місця, де щойно відпочивав Інспектор. Принюхавшись, він сів і пустив тонку жовту цівку. Решта підійшли, вчинили так само. Затим, відвернувшись і піднявши хвости, всі дружно закидали відзначене місце сухим піском.

Ватажок наїжачив густу шерсть, обтрусився й уважно оглядів галявину. Прим’ята трава вказувала місце, де сидів Івар. Ватажок попрямував туди. Решта чекали… Потоптавшись, ватажок згорнувся клубком на прим’ятій траві й ліг, накривши довгописку мордочку кінчиком хвоста. Решта пришкандибали й, покрутившись кожен на своєму місці, також згорнулися клубками.

Легкий вітерець ворушив ворсинки золотистої шерсті, темні китички нашорошених вух. Блищали в сонячних променях десятки уважних круглих очей.

— Сьогодні не вийшло, — вибачливим тоном сказав Івар, знімаючи гвинтокрил.

Вони тільки-но опустилися разом з Інспектором біля веранди житлового корпусу Бази.

Інспектор не відповів, він виглядав стомленим і мовчки відстібав ремені свого літального апарату.

— Їх поведінку ніколи не можна передбачити, — Івар допоміг Інспекторові звільнитися від гвинтокрила, — то тижнями ховаються, то товариські, навіть настирливі. Один жив у нас у дощовий сезон.

— Де жив? — не зрозумів Інспектор.

— У будинку. Спав у вітальні на канапі. Вони дуже охайні й ласкаві. Леа прихилилася до нього. Але потім з настанням сонячних днів він зник і більше не з’явився. Леа переконана — з ним щось трапилося. Вона досі переживає.

— Чим же він харчувався?

— Тим самим, що й ми. Останні тижні перед його зникненням Леа привчила його їсти разом з нами за столом. У нього був свій обідній прибор і високий стілець. Щоправда, користуватися ножем і виделкою він не навчився, але передніми лапами орудував дуже вправно, майже як ми руками. Пробував навіть брати ложку; але частіше розпліскував уміст. Хтозна, якби він пожив у нас довше…

— Цікаво… А що вони їдять у природі?

— Знаєте,