Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

від одного, відособити в своїй уяві. (Я не перебільшую: це вже стало приказкою, я часто чув її в Роті — «сорок разів торкається селянин рукою до кожного кущика помідорів в своєму городі»). Тому й не дивуйтеся, що старі ротенці такі скоцюрблені, такі згорблені, що майже торкаються бородою колін…

Адже проводять вони усе своє гідне глибокої шани життя зігнувшись!

II

Отож дядько Бускабеатас належав саме до таких селян.

Його вже гнуло додолу на той час, про який ідеться: мав він шістдесят років… і сорок з них прокопався в городі на межі з пляжем Костілья.

Цього року він виростив розкішні гарбузи, завбільшки з декоративні кулі на поручнях монументального мосту. Вже рум’яніли їхні боки, наливалися жовтогарячою барвою — був уже кінець червня. Дядько Бускабеатас знав кожен гарбуз: по формі, по стиглості, по імені, нарешті. Особливо сорок найбільших, найпишніших — вони наче просилися в кашу. Цілі дні милувався ними дядько Бускабеатас, промовляючи з сумом:

— Скоро мусимо розлучитися!

Аж ось одного вечора зважився: вибрав найкращі гарбузи з тих палко коханих, які коштували йому такої тяжкої праці, і виніс страшний вирок:

— Завтра, — промовив, — я зріжу оці сорок і одвезу їх на базар у Кадіс. Щасливий той, хто їх споживе!

А тоді почвалав додому і цілу ніч побивався, як батько напередодні весілля дочки.

— Ой, шкода моїх гарбузів! — зітхав він тяжко, не в змозі заснути. А далі міркував: «А що ж маю робити? Для того ж я їх і ростив! Візьму за них не менше ніж п’ятнадцять ду?ро…»

Отож уявіть собі його розпуку, гнів, коли наступного ранку, вийшовши на город, побачив, що саме ті сорок його гарбузів хтось украв… Стояв, як громом побитий. Щоб не говорити багато, скажу лише, що, подібно до шекспірівського іудея, дядько сягнув висот трагізму, повторюючи в нестямі страшні слова Шейлока, які, розповідають, так неповторно промовляв актор Кембл:

— О! Якби я тебе здибав! Якби здибав!

А коли трохи прохолов, то розміркував, що його заповітний скарб не може бути в селищі, бо занадто великий ризик пустити гарбузи в продаж, щоб хазяїн їх не впізнав, — це з одного боку, а з другого — на гарбузи в Роті ціна дуже низька.

— Щоб я так жив, вони в Кадісі! — прийшов до висновку дядько Бускабеатас. — Негідник, шахрай, злодюга, вкрав їх, мабуть, десь о дев’ятій чи десятій годині вечора і втік з ними о дванадцятій на вантажному судні… А я зараз попливу в Кадіс на «годинному судні», і диво буде, якщо я не схоплю падлюку і не одберу моїх діток, моїх гарбузиків!

Отак примовляючи, він хвилин з двадцять ходив по городу, де скоїлося лихо, нахилявся над кожною скаліченою огудиною, чи то пестячи її, чи рахуючи зірвані гарбузи, чи то складаючи щось на зразок списку збитків для судової справи, яку він думав порушити. І десь близько восьмої години ранку рушив нарешті до пристані.

«Годинне судно» — убога фелука — вже підіймало вітрила. Фелука ця відпливала до Кадіса щоранку рівно о дев’ятій і брала на борт лише пасажирів, так само як вантажне судно відпливало щоночі о дванадцятій і брало лише фрукти та овочі…

Фелуку називали «годинне судно» через те, що саме за цей проміжок часу, а інколи й за сорок хвилин, коли вітер був попутний, вона покривала три ліги, які відділяли старовинне селище герцога Аркоського від старовинного міста Геркулеса[65]…

III

Таким чином о пів на одинадцяту ранку дядько Бускабеатас був вже на базарі в Кадісі біля яток з овочами і говорив знудженому поліцаєві, якого притяг з собою:

— Ось мої гарбузи! Затримайте цього чоловіка!

І показав на перекупника.

— Мене затримати! — здивувався й обурився той. — Це мої гарбузи, я купив їх…

— Ви розповісте усе алькальдові, — відрубав дядько Бускабеатас.

— А от ні!

— А таки так!

— Злодюга!

— Шахрай!

— Добирайте вирази, паскудники! Соромно чоловікам шпетити так один одного! — з непорушним спокоєм зауважив поліцай, стусонувши в груди одного й другого.

Набігли люди, з’явився рехідор, що слідкував за порядком на базарі.

Поліцай передав йому роль судді. Його честь, ознайомившись із справою, велично звернувся до перекупника:

— У кого ви купили оці гарбузи?

— У одного чоловіка з Роти… — відповів той.

— Я знаю його! — скрикнув дядько Бускабеатас. — У такого вистачить на це совісті! Коли в нього вродить мало, бо город має дуже поганий, то він краде в сусіда!

— Припустимо, що у вас справді вкрали вночі сорок гарбузів, — вів далі рехідор, звертаючись тепер до старого, — але хто посвідчить, що саме оце — ваші гарбузи?

— Отакої! — відгукнувся дядько Бускабеатас. — Та я ж їх знаю, як ви своїх діток, коли вони у вас є! Хіба ж ви не бачите, що то я їх зростив? Погляньте, оцього звуть Оцупочок, того — Товстячок, он того Пузанчик, цього Рум’яний, а ото Мануела, бо схожий дуже на мою меншеньку донечку…