Микола Якович Зарудний - Гілея

щоб відчинити дверцята машини, — що я, що ви... маєте через мене стільки прикрощів.

— Яких прикрощів?

— Я читала сьогодні обласну газету... Що вам буде?

— Нічого, — сказав спокійно Мірошник. — Нас часто критикують.

— Нічого не буде? — перепитала Настуня.

— Нічого, — посміхнувся Роман і ввімкнув швидкість.

— Зупиніться, я піду!

— Машина залізна, хай везе.

До самих Семидолів Настуня не промовила й слова, і Мірошник почував себе зніяковілим школярем, він був незугарний викликати її на серйозну розмову.

— Я тут зійду.

Уже виднілося село.

Роман допоміг дівчині вийти з машини. Прощалися. Її рука скидалася на неживого окуня.

— Дякую.

— Ми ще зустрінемося, Настуню?

— А чого це мені з вами зустрічатися? — повторила, наче завчене.

— Ми мусимо з тобою серйозно поговорити.

— Говоріть собі з ким хочете...

Мірошник розгублено дивився на неї: чи вона справді дурна, чи прикидається? Не раз він чув, що красуні часто бувають трохи пришелепкуватими. Невже вона і в підтвердженням цих давніх людських спостережень? Дивився їй услід: може, оглянеться? Ні, пішла.

Роман розвернув машину, ще раз подивився на вже далеку постать дівчини.

* * *

Стара півторатонка, вибиваючись з останніх сил, пробиралася крізь піщані бархани. Парамон проклинав себе, що спровадив шофера на цю дорогу, — гадав, виграє з годину часу, а вийшло навпаки. Добре, що хоч Запорожний сидів у кабіні і не допікав за запізнення на випускний вечір лісових курсів.

Парамон ще вчора почув у лісництві, що Іван збирається їхати на випуск, і цілий ранок чатував на Запорожного біля своєї хати. І коли показалася машина біля садиби, Парамон, чисто поголений, у начищених чоботах, вийшов на дорогу і підняв руку:

— Можна з вами, Іване Трифоновичу?

— Куди тобі?

Колупає носок Парамонового чобота землю:

— В район... по лічному ділу, — і ніби на підтвердження показує Івану невеличкий згорточок. — Свою норму я виконав, пропололи всю ділянку, Іване Трифоновичу... А в район — по лічному...

— Знаю, сідай.

Парамон весь час поглядав на годинник, бо дуже хотілося прибути вчасно і здивувати Марину своєю появою, бо не чекає вона його. Яка ж то у них буде зустріч?

Отаке воно життя. Парамон і не думав і не гадав колись, що зійдеться клином світ на Марині. Все, що загадав раніше, пішло під три вітри. А хотів же сватати Марту, потім вирішив забити вікна своєї хатини й податися кудись у місто чи на шахту. А тепер встає і лягає, думаючи про Марину. Вона молоділа на його очах, з кожною новою зустріччю все більше полонила його серце і вродою, і словом. А слова Маринині тихі, добрі, трохи печальні... І звучать вони в захололій на війні Парамоновій душі, як пісня. Правда, Парамон не може і зараз докопатися до суті Марининої відповіді на його дуже конкретну пропозицію вийти за нього заміж, але цілком упевнений в тому, що з хати не вигнала б.

— Весни мої повідлітали разом з гусьми, Парамоне, чим же привітаю тебе? Аби зійтися? То що ж це за життя?

Оце так відказала Парамону. Спробуйте розібратися, що воно й до чого. Парамон думав, думав та й запитав Матвія Карагача. Той почухав потилицю, весело зиркнув оком і сказав:

— Вперьод, Парамоне, і побєда буде за нами. Ферштеєн?

Чорт його знає, може, буде, а може, й ні. Матвій під чаркою що хоч наговорить. Тоді вирішив Парамон розповісти про все Запорожному. Зайшов до нього в контору лісництва пізно ввечері і розказав про свої вагання.

— Що б воно могло означати, Іване Трифоновичу? — В конторі усі чомусь величали Запорожного по батькові.

— Що ж вона ще сказала, Парамоне?

— Більше нічого, бо поїхала на курси...

— Діло складне, Парамоне.

— Точно, — погодився Чарій, — бо баба, значить, женщина, може говорити одне, думати друге, а робити третє.

— Не завжди, — замислився Запорожний.

— Точно, — і на це погодився Парамон, — Марина не така... Що ж робити?

— Ніхто, крім неї, тобі не скаже, — відповів Іван. — Ось повернеться з курсів — поговорите. Завтра поїду на випускний вечір і привезу Марину.

І ось їде Парамон, розтрушуючи по степу свої тривожні думки. Під фуфайкою лежить згорточок — дарунок Марині. Не шкодує Парамон, що віддав колись за цю вельми делікатну річ якомусь солдатові трофейного вальтера. Річ була справді дивовижна, і Парамон був певен, що такої в їхніх краях ніхто не мав і не бачив. Це була жіноча сорочка. Тонка, наче з павутиння виткана, тонкими мереживами обшита і голубим шовком оторочена. А спереду, немов живі, переливалися рожевими листочками дві троянди. Довго нікому не показував Парамон свого виміну, лиш інколи сам виймав з речового мішка це біле диво, прикладав до обличчя і впивався пахощами троянд. Уві сні він побачив раз свою дружину в цьому павутинні, молоду й красиву, і вирішив, що це не до добра. Друзі коментували, як хто хотів, Парамонів сон і, зрештою, попросили показати, в чому ж була одягнена Марія. Парамон вимив руки і обережно розгорнув пакуночок. Потім кінчиками пальців узяв щось невагоме і стріпнув перед ними. Звився над Парамоном біло-рожевий туманець і хмаринкою почав спадати додолу.

Хлопці так і позавмирали: хто з цигаркою в роті, а хто й не доніс.

— Оце так...

— Мать, з парашута пошита...

— Дурний ти...

— Це б мою жінку в таку вирядити...

— Да-а...