Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

молодим шелихвостам, якимось там лейтенантам, у двадцятому столітті нема чого дуже заноситись! Нації вимагають своїх прав, бюргер є бюргер, ніяких дворянських привілеїв! Соціал-демократія, правда, небезпечна, зате з неї добряча противага. Про війну балачки без угаву, але її не буде. Їм ще покажуть! Часи тепер освічені. В Англії, приміром, король уже нічого не важить.

— Звісно, — сказав він, — армія політикою не займається. А він, — Кнопфмахер вказав на портрет, — таки дещо тямив у політиці.

— Він був дуже розумний! — тихо сказав Тротта.

— Нічого не можна було вдіяти, — повторив Кнопфмахер.

— Може, — сказав лейтенант, і йому самому здалося, що його вустами промовляє якась чужа мудрість, мудрість великих старовинних книг срібнобородого короля єврейських шинкарів, — може, він був дуже розумний і зовсім самотній.

Він зблід. Він відчував на собі осяйний погляд пані Демант. Треба було вже йти. Запала глибока тиша. Говорити більше не було чого.

— І барона Тротти ми теж більше не побачимо, тату! — сказала пані Демант. — Його переводять до іншого полку!

— Але ж ви обізветеся? — запитав Кнопфмахер.

— Ви мені напишете! — сказала пані Демант.

Лейтенант підвівся.

— На все добре! — сказав Кнопфмахер.

Його рука була велика і м’яка, на дотик — як теплий оксамит. Пані Демант пішла попереду. З’явився служник, подав лейтенантові шинелю. Пані Демант стояла поруч. Тротта клацнув підборами. Вона швидко сказала:

— Ви мені напишете! Я хочу знати, де ви будете!

То був немов легкий, теплий порух повітря, він уже пролинув. Служник відчинив двері. Ось уже й сходи. Аж ось і хвіртка, — як тоді, коли він виходив од вахмістра Слами.

Він швидко подався до міста, зайшов до першої ж таки кав’ярні, що трапилася дорогою, випив навстоячки біля буфету чарку коньяку, тоді ще одну. «Ми п’ємо лише «Геннесі!» — вчулися йому слова окружного начальника. Лейтенант заквапився до казарми.

Біля дверей його кімнати — синьою смужкою серед суцільної білини — чекав Онуфрій: за дорученням полковника єфрейтор-канцелярист приніс для лейтенанта якийсь пакунок. Вузький, загорнутий у рудий папір предмет стояв прихилений до стіни в кутку. На столі лежав лист.

Лейтенант прочитав:

«Мій любий друже, залишаю тобі свою шаблю й годинника.

Макс Демант».

Тротта розпакував шаблю. На ефесі висів гладенький срібний годинник доктора Деманта. Він не йшов. Стрілки показували за десять хвилин дванадцяту. Лейтенант накрутив його й приклав до вуха. Ніжний, прудкий годинників голосок бринів заспокійливо. Карл Йозеф складаним ножиком розкрив годинника, з жадібною цікавістю допитливого хлоп’яти. На внутрішньому боці покришки стояли ініціали: «М.Д.». Лейтенант вийняв шаблю з піхов. На держаці зі споду доктор Демант надряпав на криці ножиком кілька незграбних, кривулястих літер: «Будь здоровий і вільний!» — казав напис. Лейтенант почепив шаблю в шафі. Портупею ж тримав у руці. Затканий металевою ниткою шовк струменів між пальцями прохолодним золотим дощем. Тротта замкнув шафу. Забив домовину.

Він вимкнув світло і вдягнений простягся на ліжку. Жовтий промінь світла із солдатського помешкання плавав на білих лакованих дверях і відбивався в блискучій клямці. Хрипко й тужно зітхала по тім боці губна гармоніка, тонучи в хвилі густих чоловічих голосів. Солдати співали українську пісню про цісаря й цісарéву:

Ой наш цісар добрий лицар, Його жона — наша пані славна, білолиця. Бере ж він уланів, у похід рушає, А вірну дружину саму полишає. Над високим замком ясне сонце сяє, Пані цісарéва цісаря чекає.

Цісарéва, правда, вже давно померла. Та селяни-русини гадали, що вона ще жива.

Кінець першої частини

Частина друга
IX

Промені габсбурзького сонця сягали на сході кордону володінь російського царя. То було те саме сонце, під яким Тротти дійшли дворянства й знатності. У вдячності Франца Йосифа була добра пам’ять, а в його ласки — довга рука. Якщо хтось із його найлюбіших дітей збирався вкоїти дурницю, міністри й слуги цісареві вчасно вживали рішучих заходів і навертали необачного до розуму й розважності. Єдиному нащадкові нового дворянського роду фон Тротт і Сиполє навряд чи личило служити в тій провінції, звідки походив герой Сольферіно — онук неписьменних словенських селян і син жандармського вахмістра. Нехай той нащадок, коли вже йому забаглося, міняє службу в уланах на скромнішу — в піхотних військах: це лиш доводить, що він вірний пам’яті свого діда, який, бувши простим піхотним лейтенантом, урятував життя цісареві. Проте обачність не дозволила цісарсько-королівському військовому міністерству послати носія дворянського імені, яке цілком збігалося з назвою словенського села, звідки походив засновник роду, служити поблизу того села. Так само обачний був і окружний начальник, син героя Сольферіно. Щоправда, він дозволив Карлу Йозефові — звичайно, не з легким серцем — перейти на службу в піхоту. Але він не схвалював синового наміру перевестися до словенської провінції. Сам окружний начальник ніколи не відчував бажання побачити вітчизну своїх предків. Він був австрієць, слуга і урядовець Габсбурґів, і його вітчизною був замок цісаря у Відні. Якби йому довелося подавати до вищих інстанцій план доцільного переустрою великої і розмаїтої Австрійської