Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

вирятуватися з її царства! Він налагодився вирушати. Тієї миті пані Демант змінила поставу. Вона прийняла руки з підборіддя. Її ліва рука почала старанно й лагідно гладити оксамитний край канапи. Її пальці ковзали туди й сюди вздовж блискучої вузенької стежечки, що вела від неї до лейтенанта Тротти, рівномірно й повільно. Вони вкрадалися в поле його зору, аж він забажав собі шорів на очі. Білі пальці втягали його в німу розмову, яку неможливо було урвати. Закурити цигарку! Щаслива думка! Він витяг портсигар, сірники.

— Дайте одну мені! — попросила пані Демант.

Даючи їй прикурити, йому довелося подивитись їй в обличчя. Він вважав за недоречне, що вона дозволила собі курити, так наче в жалобі не вільно розкошувати нікотином. І те, як вона затяглася цигаркою, і як округлила губи в маленьке червоне кружальце, з якого пливла ніжна синя хмарка, теж здавалося йому зверхнім і гріховним.

— А ви хоч уявляєте собі, куди саме вас переводять?

— Ні, — сказав лейтенант. — Але я подбаю, щоб поїхати дуже далеко.

— Дуже далеко? І куди ж, наприклад?

— Можливо, до Боснії.

— Гадаєте, що там ви будете щасливий?

— Не думаю, щоб я де-небудь міг бути щасливий.

— Бажаю вам зазнати щастя! — сказала вона шпарко, надто шпарко, як здалося Тротті.

Вона підвелася, принесла попільничку, поставила її на підлогу між собою та лейтенантом і сказала:

— Отже, ми, певне, вже ніколи не побачимося?

Ніколи! Це слово, це страшне мертве море глухої вічності! Ніколи вже не можна побачити Катарини, доктора Деманта, цієї жінки! Карл Йозеф сказав:

— Мабуть. На жаль!

Він хотів був додати: «І Макса Деманта я більше ніколи не побачу!». «Удів треба спалювати!» — тут же таки спав йому на думку один із сміливих дотепів ротмістра Тайтінґера.

Пролунав дзвоник, потім почувся якийсь рух у коридорі.

— Це мій батько! — сказала пані Демант.

Пан Кнопфмахер уже зайшов до кімнати.

— А, це ви, це ви! — сказав він.

Він приніс із собою холодний дух снігу. Розгорнувши велику сніжно-білу хустинку, він гучно висякався, дбайливо склав її і, ніби якусь коштовну річ, умостив до нагрудної кишені; потім простягнув руку до одвірка, увімкнув горішнє світло, підійшов до Тротти, що з появою Кнопфмахера підвівся і вже з хвилину чекав стоячи, і мовчки потиснув йому руку. Цим потиском руки Кнопфмахер ніби висловив увесь свій смуток з приводу смерті доктора Деманта. І тут-таки, вказавши на горішнє світло, мовив до дочки:

— Вибач, але я не зношу такого тоскного освітлення! — Так наче кинув каменем в обвитий крепом портрет доктора Деманта.

— Одначе у вас поганий вигляд! — за мить сказав Кнопфмахер переможним голосом. — Мабуть, страшенно тяжко переживаєте це нещастя, еге ж?

— Він був єдиний мій приятель!

— От бачите, — сказав Кнопфмахер, сів біля столу і, всміхаючись, запросив: — Та сідайте ж бо! — І коли лейтенант знову сів на канапу, повів далі: — Те самісіньке він казав про вас, як був живий. Яке лихо! — Він кілька разів похитав головою, аж його повні рум’яні щоки злегка затрусилися.

Пані Демант витягла з рукава хустинку, піднесла до очей, підвелася й вийшла з кімнати.

— Хто знає, як вона це переживе! — сказав Кнопфмахер. — Ну, я їй уже давно казав, попереджав! Вона нічого не хотіла слухати! Ви ж поміркуйте, любий пане лейтенанте! У кожного суспільного стану свої небезпеки. Але в офіцерів! Офіцерові, даруйте, властиво, не слід було б одружуватися. Між нами кажучи, — та вам-бо він, напевно, розповідав, — йому хотілося вийти у відставку й цілком присвятити себе науці. А як я з того радів, то й сказати не можу! Із нього, безперечно, вийшов би великий лікар! Славний, добрий Макс! — Пан Кнопфмахер звів очі на портрет, довгенько на нього дивився й завершив свій некролог словами: — Таке обдарування!

Пані Демант внесла сливовицю, яку полюбляв її батько.

— Ви ж п’єте? — спитав Кнопфмахер і поналивав. Він обережненько підніс келишок до канапи. Лейтенант підвівся. Він відчув нудкий смак у роті, як колись після води з малиновим сиропом. Одним духом вихилив він свою чарку.

— Коли ви бачили його востаннє? — запитав Кнопфмахер.

— За день перед тим! — відповів лейтенант.

— Він попросив Єву поїхати до Відня, нічого їй не натякнувши. І вона поїхала, не чувши ніякого лиха. А потім прийшов його прощальний лист, і я тоді зразу зрозумів, що вже нічого не можна вдіяти.

— Ні, нічого вже не можна було вдіяти!

— Є щось вельми несучасне, ви вже вибачте! — у цьому вашому кодексі честі! Ми, як не як, живемо в двадцятому столітті, подумайте лишень! Ми маємо грамофон, люди телефонують одне одному за сотні миль, а Блеріо та інші вже навіть злітають у повітря. Не знаю, чи ви читаєте газети й розумієтеся на політиці. Подейкують, що конституцію буде докорінно змінено. Відколи встановлено загальне, рівне й таємне виборче право, багато дечого сталося — у нас і в світі. Наш цісар, пошли йому, Боже, довгий вік, мислить не так старомодно, як дехто гадає. Звісно, так звані консервативні кола теж не в усьому помиляються. Треба повільно, неквапливо, розважно, обачно посуватися вперед. Тільки не летіти стрімголов!

— Я не розуміюся на політиці! — сказав Тротта.

Кнопфмахера взяла досада. Він був сердитий на цю дурну армію і на її пришелепуваті звичаї. Його дитина тепер удова, зять небіжчик, треба шукати іншого. Тепер уже цивільного; і звання комерційного радника теж, мабуть, тепер не швидко усміхнеться. Надійшов найслушніший час покласти край ньому неподобству! А цим