Андре Мальро - Королівська дорога

гілки перед кожним просвітом у густих заростях — така була вся дорога до Лаосу, до ЙОГО області. Грабо обміняли на доставлені глечики й відправили до шпиталю у Бангкоці. Каральний загін, забираючи поранених стрілами та пастками солдатів, пройшов через село, підірвав ворота і гранатами познищував хижі. То була справжня бойня: чорні свині блукали серед порозбиваних на дрібні шматки глечиків, довкруж валялися розпанахані тіла тварин… До стієнгів, що втікали, приєднувались жителі інших сіл. Загін, який ішов слідом, втрачав у джунглях дуже багато людей, особливо гинули солдати від затруєних ран. Покинутих хворих солдати лікували гранатами, а поранених — багнетами. Люди масово втікали в джунглі, нагадуючи тварин, які під час посухи шукають воду. Вони йшли на схід, нічим не порушуючи спокою зелених нетрів. І лише ввечері довгі язики полум’я виказували місце, де зупинялися племена на шляху своєї нескінченної втечі у глиб зелених нетрів.

Вогні з’явилися за кілька днів після того, як Перкен і Клод покинули таїландське село. Що ближче підходили вони до області Перкена й до місця, де будувалася залізниця, то їх ставало більше. Вночі, як тільки зарості трохи розступалися, вогні застували шлях до небосхилу. Ніч, наповнена сюрчанням цикад, ховала каральний загін і таїландський уряд, який був десь там далеко… «Такі люди, як я, завжди повинні загравати з державою», — казав Перкен. Держава була тут, серед цієї темряви; вона проганяла племена геть, кілометр за кілометром прокладала залізницю і з року в рік ховала трупи своїх авантюристів — завжди неподалік. Того дня, коли дим показався так чітко, як стовбури дерев, у бінокль вони побачили черепи, пофарбовані в червоний колір. Чи доберуться коли-небудь ці вогні, чиє потріскування, здавалось, притлумлювала безмежність, до залізниці, яка дозволить піти далі? Щойно дим від вогнищ починав губитися в сутінках, як дуже довга просіка залізниці ззаду вистрілювала в небо фарою — ніби юрми втікачів меойців та гурти їхньої худоби могли знайти собі нарешті пристанище в тому яскравому трикутнику, спрямованому білими людьми на небо. Крізь просвіт у гущавині відкрився, ніби побачений з літака, новий краєвид; він наче існував сам по собі — без лінії, де в’юнилася стежка, без насиченої блакиттю далечіні. Сонце, гублячись далі, тремтіло на цій глибині, мов у воді, зависало наче скляне над хребтами, осяювало пальми. Вдалині, серед почорнілої зелені, виднілося декілька білих буддійських дзвіниць. То було перше союзницьке село Самронг і перше село, де Перкен знав вождя. Перед селом дим од багатьох вогнищ здіймався догори, і його просування вперед, тісно пов'язане з життям джунглів, видавалось непереможним; ніби те просування було не людським витвором, а земним — як пожежа чи приплив.

«Якого біса вони йдуть на село, де повно озброєних воїнів? — подумав Перкен. — Треба примусити їх…»

— Вони голодують? — запитав Клод.

— Тепер загін залишив їх у спокої. Загін, звичайно, не перейде через річку. З тамтого боку — область Савана, а там — моя.

Звиваючись і виблискуючи, річка утворювала внизу сліпучу латинську літеру V — єдине біле місце в тій голубій безодні.

— Треба допомогти Саванові захистити його село…

— Ти ж не можеш ходити.

— Якщо піти по гребеню, ми будемо там швидше. Виграємо принаймні день…

Перкен не відводив погляду від села і джунглів, проте, хоча й він сердито гриз нігті, щоб не чухати ноги, його погляд поволі згасав. Клод чудово розумів братерське почуття, яке кликало Перкена туди на боротьбу. Неспокій, однак, примушував його мовчати. Немов невидимі пута зв’язували їх з високими цівками диму, які невблаганно, наче дух джунглів, просувалися вперед. Один за одним долинало гупання й губилося в дрімотній тиші; надто слабке, щоб виповнити це сонячне пекло, — воно губилося в ньому, ніби рідкісні птахи, які, перелякані яскравим світлом, прожогом кидалися в гущавину. Рівні проміжки між тими ударами надавали їм неземного урочистого звучання. Клод пригадав удари молотка по камінню.

— Послухай…

— Що?

Перкен чув тільки власний біль, який все наростав. Він затамував подих. Один… два… три… чотири… Чіткі, але глухі, ніби губчасті удари наближалися. Разом із наближенням стовпів диму наростала сила ударів.

— То люди, — мовив Клод. — Невже вони будують оборонні споруди?

— Меойці? Ні, це не вони. Дим увесь час наближається, а шум чути ще ближче.

Перкен спробував навести бінокль туди, звідки чувся шум, але дарма — серпанок блакитної спекотної мли затуманював обриси. Пульсуючий біль раз у раз відлунював у коліні, мов бамкання дзвона. Жодної людської істоти не видно було серед цієї знавіснілої природи, яка, здавалося, сама породжувала цей дим і це незрозуміле відлуння ударів. Внизу, ніби сонячний зайчик на шибі, зринула якась блискуча цятка.

Води там не було.

Перкен глянув униз, зупинив візок і ще раз глянув. Його зболіла і водночас мертва нога закривала цю цятку. Навіть не намагаючись відсунути вбік цю чужу плоть, ніби боячись, що другу ногу також пройме біль, Перкен підвівся — тепер він бачив. Клод простяг руку за біноклем, проте Перкен і далі дивився вниз, де то піднімалась, то опускалась блискуча цятка. Здавалось, удари долинають від неї. Перкен опустив руку. Клод хотів узяти бінокль, але Перкен не відпускав. Нарешті він розтиснув пальці.

— Все-таки там річка, — мовив тихо.

Клод і собі втупив погляд у блискучу цятку.

Що це? Казан? Якась річ у військовому таборі, який розмістився ген за річкою? Зовсім поряд — тонкі перехрещені лінії, фігури людей та трохи більші геометричні площини. Клод знав: то були намети і складена в піраміди зброя. Він знову подивився на річку, яка була далеко, дуже далеко, позаду. Спереду, слідом за димом меойців, знову щось блимнуло.

— Загін? — запитав Клод.

Перкен якусь мить мовчав, потім проказав:

— Для тих я також уже покійник…

Він із жахом дивився то на ногу, то