Світлана Горбань - Зодчий із пекла

обіцяє… Тепер Цокотюху так просто не «киданеш» — Вітюха поруч. Визирнув із крихітної кухоньки разом із запахом смаженої картоплі:

— Вставайте, сер! На вас чекають великі справи!

Документ з музею

Замітка з барвінківської районної газети «Ленінським шляхом» від 18 травня 1922 року

Викрито злісного ворога народу

У той час, як усе свідоме населення Барвінківців думає лише про те, як, не дивлячись на тимчасові труднощі, мобілізуватися на виконання завдань партії, окреслених в передовій статті газети «Правда», не викоренені ще до кінця білогвардійські недобитки та інші ворожі елементи знову активізували свою підривну діяльність.

Дочка колишнього місцевого поміщика Барвиненка Віра Василай вчинила спробу підпалення будинку, який раніше належав їй та усій їхній експлуататорській родині, а тепер переданий у власність сільськогосподарського училища. Зловмисницю було затримано силами учасників спортивного клубу «Дзержинець», створеного нещодавно на базі вищезгаданого училища.

Про силу ненависті останніх поміщиків до Радянської влади свідчить дивовижний факт: Віра Василай — каліка, вона пересувається в інвалідному візку, проте спромоглась-таки перетягти до ганку училища цілу копну сіна, облити гасом та підпалити. Але пильні студенти-дзержинці не дрімали й піймали палійку на місці злочину.

На відкритому для громадськості показовому суді, що проходив ув актовій залі того ж таки училища, громадянка В. Василай зізналася в належності до антинародних підривних угрупувань — Братства української державності та нелегальної сіоністської організації «Ціоне-ціоне», активістом яких був і її нещодавно розстріляний брат Іван Барвиненко. Перед лицем усіх присутніх В.Василай нахабно заявила, що її злочинними руками керувало прагнення помсти й ненависть до звершень трудового народу. В останніх судомах політичної агонії войовнича фанатичка погрожувала новим власникам поміщицького палацу — студентам-сільськогосподарникам — розправою з боку потойбічних сил: привидів та іншої нечисті. Ці пусті погрози викликали в присутніх лише здоровий пролетарський сміх. Як бачимо, в цій справі яскраво проявилися характерні риси всіх прислужників імперіалістичної реакції Заходу, білогвардійщини та націоналістичної контрреволюції: підступність, лицемірство, дворушництво та відверте насаджування опіуму для народу — віджилих забобонів, у які тепер вірять тільки старі неграмотні баби.

Трудящі Радянської України гнівно засудили пособницю емігрантів-зрадників. Присутні одностайно вимагали вищої міри покарання для шпигунки-диверсантки, але, як інваліда, її засуджено лише до 15 років виправних робіт.

Відповімо на ворожі дії останніх уламків колишньої імперії трудовим завзяттям і ще більшою пильністю та непримиренністю до ворогів! Вони не дрімають ні вдень, ні вночі, не можна дрімати і нам!

Робкор М. Дубковецький Техніка допомагає слідству

До будинку Ярижських Кінчев і Цокотюха під’їхали рано-вранці. На машині з міліцейськими емблемами та написами. З воріт якраз виходила донька Щукіної. Віктор загальмував і відкрив дверцята:

— Привіт, Маринко, що робила у царських палатах?

Повела плечем, хитнула головою:

— Ночувала. У мами. Вона сама боїться.

— Щось нове чула?

— Про що?

— Культурні новини.

— А-а-а… «Океан Ельзи» поїхав на гастролі… Тільки не до нас. Наташа Корольова зі своїм Тарзаном знову…

— Я не про те.

— Про Колю Гапченка ви більш за мене знаєте. Я пізно прийшла.

Сидячи на водійському місці, Кінчев повернувся, звісив ноги на сніг та дістав сигарети:

— Ти не проти?

Маринка злегка струснула голово, і слідчий закурив. Потім продовжив:

— Не боялася?

— Ну! Ви точнісінько, як моя матушка. Мене хлопці провели. всі гуротом, до воріт.

— А в домі? Не боїшся?

— Я нічого дивного не бачила. Ні бандюків, ні кілерів. Все тихо. І взагалі, крім кухні, нікуди не пускають. Навіть пил поки що витирати не дозволяють, — Щукіній-молодшій подобалась увага Кінчева. Розмовляючи з ним, вона когось наслідувала, і тому здавалась неприродною.

— А про Аліну Зачепу щось, пхе-пхе, знаєш?

— Звідки? Я в шокє! І всі наші в шокє!

— Хто це — ваші?

— Ну, сусіди там, однокласники. Коротше, всі.

— А що про Аліну можеш розповісти? Що вона за людина була?

— Не знаю. Я з нею не гуляла. У неї своя компанія, в мене — своя.

— І хто в її компанії?

— Всі дорослі. Я їх не знаю. Ми з ними не спілкуємось.

— А ти б хотіла?

— Навіщо? У них — горілка та пиво, у нас — кола і чіпси. Різні інтереси.

— І з Миколою Гапченком ти не дружила?

— Дуже потрібно! Він мене малявкою називав.

— А з Аліною він дружив?

— Хто ж їх знає? Бачила їх якось разом на вулиці. І в кафе сиділи, але там велика компанія була. Не знаю, хто — з ким…

— А Дмитро Дука як до Аліни ставився? Пхе-пхе…

— Також непогано. Бачила і їх разом, а що? Ви думаєте, Дімон їх… через ревнощі, так?

Кінчев усміхнувся:

— Я нічого не думаю. Це ти сказала, не я. Ну, бувай, розумнице!

Борис невідривно дивився з машини на Марину Щукіну. Вона чимось невловно нагадувала Лесю: висока, статурна, ніжнолиця й чорноброва. З-під маленької шапочки трохи не до пояса звисали густі пасма хвилястого русявого волосся. Коричнева хутряна курточка підкреслювала тонкий стан, коротка спідничка не ховала довгих міцних ніг, взутих у чобітки з високими халявами. Кінчев також провів її поглядом:

— Красива дівка, пхе-пхе. Навіть одяг враження не псує.

— Хіба вона погано вдягнена? — здивувався Цокотюха.

— Коли молоде дівча одягається за модою десятирічної давнини, це діагноз. Майновому стану її матері.

— Вона — не модна? — Борис спитав про це, згадавши, що Леся завжди носила щось подібне.