Катерина Щоткіна - Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

за визнанням патріарха, у роки мандрів в Австрії, США, Італії, де «люди спілкувалися значно вільніше, ніж в Україні». У нас ніколи не було тієї міри свободи висловлювання, властивої західній культурі. Тут завжди було багато від «культури сорому». Радянський Союз із його «громадським осудом» і «проробками в трудовому колективі» потрапив у резонанс і багаторазово посилив традицію святенницького замовчування, прагнення «здаватися, але не бути», яке існувало на цих теренах ще до нього.

Будувати бар’єри між людьми з дитинства стало важливою обставиною радянського виховання. СРСР був кровно зацікавлений у тому, щоб ускладнити комунікацію і знизити здатність своїх громадян до солідарності. Громадське життя редукувалося й стискалося до розмірів кухні. Ці останні редути «приватного життя» лишалися цілком закритими: радянське уявлення про невтручання у приватне життя помітно відрізнялося від того, яке було звичним для людини з Європи чи США.

Образ радянського інтелігента, який рефлексує на кухні, повинен увійти в аннали соціальної психології. Розрив між «своїм життям» і реальністю був для радянської людини принципом виживання і навіть своєрідним інтелігентським шиком. Щоправда, за нього доводилося платити — зокрема, власним здоровим глуздом і невмінням домовитися з сусідом про елементарні побутові речі. Стіни між «нашим» і «не нашим колом», робітничим класом та інтелігентським «прошарком», містом і селом, між людьми різних національностей були високі й непрозорі. Соціалізм надурив навіть у цьому: жодної «соціальної рівності» тут не було. Була принципова неможливість взаємодії між різними соціальними групами і окремими їх представниками всередині цих груп, яку неухильно культивувала радянська культура. Школа створювала армію комунікативно неповноцінних людей, із дитинства «накачаних» страхом перед необхідністю розтулити рота й заговорити. Немає нічого дивного в тому, що ця комунікативна неповноцінність пострадянської людини була помічена й виведена як «проблема першого плану» людиною церкви, тому що церква — це спілкування, сопричастя, єдине Тіло. Православний богослов Іоанн Зізіулас назвав цей стан «буття як спілкування». Там, де сопричастя немає, відсутнє й повноцінне церковне, християнське життя.

«В Америці от що дуже було важливо: відвідувати вірних. І коли я став Верховним архієпископом, то казав на зібранні священиків: „Маєте парохію, знаєте границі, хто до вас належить — старайтеся відвідати кожну родину, старайтеся бути з тими людьми“, — згадує Гузар. — Я не казав чогось особливого: в Америці то була звичайна вимога до душпастиря. Але у Львові, виявилося, ні. Я так і не знаю, чому це виявилося неможливим у Львові, що їх стримувало, тих священиків. Може, для них це було чуже чи вони боялися, що їх не зрозуміють. Для нас в Америці ці візити священика були спрямовані на те, аби краще пізнати життя парафіян, дізнатися про людей — що потрібно, що їм болить, чим у кожній родині можна допомогти. А нашим священикам здавалося, що це все неприйнятно, що вони пхатимуться в чуже життя. Ніхто мені не пояснив, чому вони не хочуть того робити».

Для Гузара з його досвідом українських парафій-громад, де життя прихожан природним чином перепліталося з їхньою церковною практикою, зіткнутися з атомізацією віруючих всередині церковних громад, що перетворюють саму літургію на формальну присутність, було, напевно, серйозним ударом. Не випадково виникали програми «Жива парафія», «служіння мирян», оживали реколекційні центри — робилося все, аби дати людям відчути й усвідомити потребу в живому спілкуванні.

Гузар нарікає іноді на брак «нормальної розмови» між людьми, що належать одній церкві, що живуть, здавалося б, загальними справами і прагненнями. Кожен говорить те, що хоче чути співрозмовник, що годиться говорити, а не те, що варто було б сказати. Кожен грає роль — і нічого, крім вистави, не відбувається. Це «розриває» церкву «по вертикалі»: життя й реалії іншої верстви населення виявляються полем хіба що формальної цікавості. Священики не знають, чим живуть вірні, єпископи відірвані від реальності парафій, а миряни не надто цікавляться єпископами та їхніми рішеннями. Кожна соціальна група всередині церкви виявляється цілком самодостатньою, а їхнє спілкування зведено до ритуалізованих форм.

«Я би хотів, аби в нашій церкві відродилося нормальне синодальне життя, — зізнається патріарх. — Свого часу, за підпілля, єпископам було небезпечно спілкуватися, робити спільні акції, просто збиратися докупи. Ми змушені були починати синодальне життя майже з нуля. Думаю, уже багато в тому напрямі зроблено, але, гадаю, можна ще попрацювати. Я би хотів, щоби це було більш інтенсивно, щоби наша церковна спільнота звертала більше уваги на те, що пропонує Синод. А він, зі свого боку, повинен так діяти, щоби люди відчували, що відбувається на Синоді».

Зрештою, відкритість у спілкуванні — неодмінна умова повноцінної молитви. Адже молитва — це теж бесіда й співпричетність. Коли Гузара називають «людиною молитви», за ним визнають уміння перебувати у спілкуванні з Богом. Свідомо чи ні, багато хто дивується тому, як органічно це йому вдається. «Ви звертали увагу на те, що в молитві ми завжди говоримо Богу „Ти“? — несподівано запитав одного разу під час інтерв’ю кардинал Гузар. — Президенту ми говоримо „ви“, а Богу — „Ти“. Подумайте над цим».

Те, що заважає повноцінному християнському життю, заважає й повноцінному життю суспільства. Майдани — прекрасні, хоч і драматичні сторінки нашої історії, але й тривожні також. Їхня регулярність — свідчення того, що тільки під тиском колосальної несправедливості або великої небезпеки ми можемо довіритися одне одному, подолати бар’єр відчуження і страху перед ближнім — увійти в «громадянське сопричастя», яке так надихало нас на всіх наших майданах. Коли ми навчимося так само сприяти одне одному в «міжмайданні» періоди, у революціях потреба відпаде. Паростки цієї взаємодії та довіри Гузар із задоволенням відзначив у розвитку волонтерського руху після Революції гідності. «У ці дні ми стали краще ставитися один до одного», — це, на його думку, було найголовнішим досягненням останнього Майдану. Почуття солідарності, сопричастя в спільній справі, які зміцніли в суспільстві, змусили його одного разу сказати, що «війна може, в кінцевому підсумку, піти нам на користь». Вона змусила людей об’єднуватися, сприяти, довіряти одне одному вже не в революційному пориві, а в буденному, щоденному режимі. Зрештою спілкування, довіра, готовність і здатність до сопричастя — це і є базові прояви «любові до ближнього». Любов — це не просто почуття, емоція, яку можна зберігати глибоко в собі, щоб ніхто не дізнався. Вона цінна, тільки коли дієва. Готовність відкритися й прийняти — ось мінімальний зміст діє­слова «любити».

* * *

Готовність іти назустріч, відкриватися і приймати Любомир Гузар реалізував, зокрема, у миротворчих місіях. Примиряти доводилося багатьох. Із перших кроків рідною землею, із перших днів роботи вже у незалежній Україні складався довгий-довгий список рахунків і образ, які неможливо було залишити без уваги. Так, ще на початку 2000-х загострилося питання взаємин із поляками — на тлі реконструкції меморіалу Орлят у Львові. Дійшло до скандалу на найвищому державному рівні: президент Польщі Александр Кваснєвський скасував свій візит в Україну на знак протесту проти дій української влади щодо меморіалу. Тоді заспокійливу ноту внесли два львівські кардинали — Любомир Гузар та Мар’ян Яворський, лідери українських греко- і римо-католиків, які оголосили про свій намір здійснити поминальні молебні на місцях «спірних» поховань як українців, так і поляків. Намір було втілено: молебні проходили на території обох країн, і всюди українську сторону представляв невтомний кардинал Гузар.

«Це почалося ще за мого попередника — Блаженнішого Мирослава Івана, — згадує Любомир Гузар. — У 1987 році в Римі були присутні польські католицькі й українські греко-католицькі єпископи. Зі сторони польської був кардинал Глемп, з нашої — Любачівський. Прочитали