Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

хмародерів — такі яскраві, мовби зроблені із золота. А за ними сердито гуркотіло море. Хвилі билися об товсті, наїжачені ракетами мури, що не давали морю затопити місто, а чужинцям — висадитися на березі.

— Геро правду казала! — мовив Джордж. Місто було схоже на казковий замок, що гойдався на хмарах, сягаючи шпилями аж до неба.

— Святі метеори! Ну ми і щасливчики! — сказав Аттікус.

Вони сиділи на груді каміння, звідки було видно останній відрізок рівнини, що підступав до самих мурів. Ним рухався довгий караван, схожий на шерегу мурах. Придивившись, вони розгледіли колону з людей, коней і фургонів. Вона тягнулася до міста, у цьому не було жодного сумніву.

— Напевно, сьогодні День підрахунку!

— День чого? — перепитав Джордж, пригадуючи, що Емпірей казав йому про щось схоже. — Це пов’язано з податками?

— Потім розповім! — сказав Аттікус і, зіскочивши з каміння, рушив у бік каравану. — Не відставай!

Вони побігли рівниною навздогін юрбі. Зблизька стало зрозуміло, що то бредуть тільки люди — роботів не було видно. Та й узагалі, ніяких технологічних пристроїв там наче не було: одні люди пленталися пішки, інші трюхикали на шкапах, які тягнули на собі клунки з харчами. Попереду погойдувалися запорошені фургони, що їх тягнули велетенські тварини; вони так низько похилили голови, що ледь не рили носами землю.

— Це... це віл? — вражено запитав Джордж, показавши пальцем на тварину, яка чвалала у бік міста.

Аттікус кивнув.

— А де їхні автомобілі? — запитав Джордж. — Автобуси? Потяги? Чому люди мусять запрягати тварин?

— Бо технологіями можуть користуватися лише ті, хто при владі, — пояснив Аттікус. — Прості люди не мають права.

— Ненавиджу майбутнє, — сказав Джордж, забувши, що Аттікус не знає, що він з минулого.

— Чому ти так кажеш? — запитав Аттікус. — Звідки ти насправді, Джордже?

— Тихо! — очільник групи, до якої вони пристали, ляснув віжками по спині вола, який тягнув найближчий фургон. — Національний гімн за-а-спі-і-і-ва-а-й!

Обшарпані люди були вбрані по-всякому. Одні були схожі на середньовічних селян, інші мали на собі одяг, пошитий із різнокольорових клаптиків, так наче вони переробили його з інших одежин. Дехто, як Аттікус, позагортався у звірині шкури. Джордж глянув на свій скафандр. Колись той був білий, а тепер став кольору лісу — зеленкувато-брунатне, сіре, чорне. Хлопець зливався з натовпом.

Колона хором заспівала.

— Едем — найкращий зі світів! — виводили вони різними голосами.

— Співай, — Аттікус штурхнув Джорджа ліктем.

Той слухняно розтулив рота і вдав, ніби співає з усіма.

— Едем, ми любимо Едем, — мугикала виснажена юрба. — Едем — найкра-а-а-щий!

Далі, мабуть, ішла висока нота, бо люди її не витягнули й пісня помалу стихла, тому знову було чути тільки тупіт натовпу, який помалу наближався до дивовижних хмародерів Едемополіса, що купалися в яскравому світлі.

Джордж думав, що він та Аттікус злилися з іншими. Та озирнувшись, здивувався.

— А де всі інші діти? — тихо спитав він.

Вони вже були майже під самими мурами Едемополіса.

Люди почали кидати на них криві погляди. Якийсь чоловік у хутряній камізельці й потертих залатаних штанах підійшов до Аттікуса і щось йому шепнув. Тоді глянув на Джорджа — і його очі наповнилися слізьми. Він змахнув їх брудною долонею, а тоді потиснув хлопцям руки. Він мав дуже схвильований вигляд. Аттікус мислив, як завжди, практично: він легенько штурхнув того чоловіка й тицьнув пальцем на найближчий фургон, питально звівши брови. Той кивнув і припідняв брезентову заслону — хлопці вмить застрибнули всередину.

Повітря було тепле і задушливе. Тхнуло старими ковдрами й пилюкою. На дерев’яну платформу були накидані якісь клунки, колоди й звірині шкури. Воли помалу тягнули фургон уперед, а той погойдувався з боку на бік, наче корабель в океані. Джордж відчув себе дуже втомленим і розгубленим. Він так давно не спав, що в теплому безпечному фургоні його швидко заколисало.

Його збудив Аттікус.

— Приїхали, — прошепотів він Джорджеві на вухо.

Та не встигли вони в’їхати на околицю міста, як колона різко зупинилася. Через заслону Джордж почув, як хтось звертається до натовпу.

— Едемський народе! — проревів голос. — Ви прибули до Едемополіса, великої столиці нашого дивовижного краю. Сьогодні День підрахунку — найважливіший день у році! Ви дізнаєтеся, що ви заробили своєю важкою працею і скільки повинні сплатити Едему за честь називати себе едемцями! І це ще не все! Коли ви опинитеся в Едемополісі, ви повинні бути щасливі! Ви мусите радіти й усміхатися! Коли вас питатимуть, ви маєте відповідати: «Едем — найкращий із усіх можливих світів!». Ми тут зібралися для того, щоб вшанувати нашого лідера Трелліса Дампа — хай живе довго і щасливо! — і послухати його промову! Хто не радітиме, на того чекає покарання! Пам’ятайте — Едем стежить за вами!

— І що тепер? — запитав Джордж.

Тільки Аттікус зібрався щось відповісти, як хтось відгорнув заслону і з’явилося схвильоване, налякане лице чоловіка в хутряній камізельці. Він прошепотів щось до Аттікуса.

— Обшукують фургони, — передав той Джорджеві. — Треба тікати звідси!

Вони вислизнули надвір. Їхній знайомий діяв не сам. Поряд щільним гуртом збилися дорослі — худі, у пошарпаному одязі, — і він заштовхав Аттікуса й Джорджа поміж них. Так хлопці потрапили в Едемо-поліс. Вони пройшли через величезну прикрашену візерунками браму, оточену високим парканом. На вершечку були вирізьблені слова: «БРАМА ДОСТАТКУ».

Джордж глянув угору. Вони йшли містом повз гігантські хмародери. У минулому житті Джордж ніколи не бачив таких височезних будівель, оздоблених башточками, шпилями й великими різьбленими балконами. Та опинившись усередині Едемополіса, він одразу зрозумів, що це