Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Ліза торкається його плеча, привстає навшпиньки і тягнеться поцілунком до його щоки. Шепоче йому на вухо: «Прокидайся, прокидайся, Марку! Сніданок чекає…».

— Прокидайтеся, пане, прокидайтеся! Сніданок чекає.

То вже інший, чужий голос повертає Марка зі сну до реальності.

Василь Семенюк легенько трясе його за плече.

— Ох… Доброго ранку, пане Василю.

— І Вам — доброго! Одіж ваша висохла, жінка усе напрасувала… Капці ще трохи вологі, але вже як є… Я вночі вставав, аби газети в них змінити на сухі, — проказав Семенюк, оглядаючись, чи пані Ганя, бува, не чує. — Добре, що у нас тепер цього радянського лайна доволі!

Марко спустився з печі.

У хаті пахло печеним хлібом. На столі Семенюкова дружина вже поставила вареники з сиром і маслом, по кухлю свіжого молока.

— Отако живемо. Працюємо, — зітхнув Семенюк. — Наче не бідно і не голодно. Але хто знає, як воно далі буде?

Марко поголився та вмився на подвір’ї, з насолодою вдихаючи чисте ранкове повітря, наповнене після нічної грози такою кількістю свіжого кисню, що аж груди розпирало.

Одягнув сорочку та свій сухий, напрасований лляний костюм, взувся у черевики. Вони і справді були ледь вологі, але нічого, вже на ногах досохнуть.

Далі, поснідавши, подякував господині і разом із Семенюком вирушили до комендатури.

— У нас навпаки: усі, хто кордон переходить, це місце оминають, — усміхнувся пан Василь. — Ото здивуються наші доблесні червоноармійці, що людина сама до них йде.

— Пане Василю… — проказав Марко тихо. — Сподіваюся, бачимося не востаннє. Я зараз до Кам’янця, матиму там справи, а потім докладу усіх зусиль, аби сюди повернутися. От і подумалося… аби менше підозри викликати, може, мені у Вас і заквартирувати? Бо, погодьтеся, забагато мороки буде — з Вами таємно щоразу бачитися.

— Та як скажете… — знизав плечима Семенюк. — Добре, що попередили, я жінці сьогодні й сповіщу, аби приготувала Вам окрему кімнату. Місця вистачить.

— От і добре. А я теж в боргу не зостануся, — відповів Марко.

— Тільки пайків їхніх казенних не носіть мені додому! — проказав Василь Семенюк і скривився як середа на п’ятницю. — Я тими харчами навіть свиню не годуватиму.

— То Ви даремно, — Марко усміхнувся на такі запальні слова Семенюка. — Хоч я і розумію Ваші почуття. Але то не радянські харчі, а наші, українські, на нашій землі вирощені. Тому гидувати тим, що своїми руками їм віддаєте, не варто… А взагалі, пане Василю… у мене недобре передчуття з цього приводу. Тому порадив би я Вам, якщо і справді діло до казенного пайка дійде, викопати якусь за хатою яму, обладнати її і складати ті консерви до часу. Може таке бути, що хоч вони і «совєцькі», але згодяться. Маємо не дуже добрі новини з Москви… Тому харчами не перебирайте. Спробуйте зараз відкладати, що зможете.

— То Ви натякаєте, що голодувати будемо? — здивовано запитав Василь Семенюк. — На такій масній землі — і голодувати? Та у мене свої кури, гуси, корова, свині… Щось віриться мені у це важко… Де ж таке видано, аби наша масна надзбручанська землиця та й родити нам перестала?

Марко подивився на Семенюка і похитав головою.

— Земля родити не перестане. Але от чи дадуть Вам тими урожаями користуватися? Розумієте, про що я? Ми тут усі, над Збручем, для радянської влади націоналісти і бандити. Занадто самостійні і занадто самовпевнені. Занадто заможні й занадто непокірні. Ви, пане Василю, вчора згадали про чорних запорожців. Гадаєте, їхня влада то подарує? Будьте певні, ніхто панькатися з тутешнім людом не буде.

Семенюк аж спохмурнів. На ходу перехрестився.

— Хай Бог милує і відвертає…

Йшли колишньою «прогулочною» сошейною вулицею, як її тут до рад називали, бо гуляти нею до самого кордону раніше волочисцям було в задоволення. Засаджена вишнями і квітниками, вона і справді нагадувала бульвар і була мало не візитною карткою Волочиська. З приходом радянської влади ті, хто мешкав поряд, вздовж сошейної, за звичкою доглядали квіти і деревця, а солдати з комендатури навіть побілили ті вишеньки.

— Та у вас тут розкіш мало не на кожному кроці! — Марко зачудовано подивився на двері місцевої перукарні, зроблені з цільного дзеркала. — Як то таке добро втрималося? Я навіть у Варшаві не бачив подібного…

Семенюк лиш плечима знизав.

— Ет… то молодицям й дітям клопіт — бігати сюди та перед цими дзеркалами крутитися! Стоїть поки… — додав за мить. — Але приходили уже, питалися. Дружині якогось чекіста московського ті дзеркала в око впали…

— Пане Василю… З Кам’янця нічого не надсилатиму, бо розраховую там надовго не зоставатися, тому ризикувати не буду… Та в разі чого…

— Так… Усе зроблю, як Ви мені казали, пам’ятаю: «Квитки не дістав, повертаюся додому. Подоляк». Я тоді одразу на Тернопіль…

Тим часом за розмовою дійшли і до комендатури.

— Стой, куда идешь?! — російський говір різонув по вухах. Червоноармієць з гвинтівкою перетнув дорогу.

— Е-е-е-е… — Василь Семенюк виступив уперед. — Прошу пана, тут таке діло. Оцей чоловік — з начальства кам’янецького. Вчора під час грози у мене зупинявся і попросив провести його до комендатури. От я і провів. Мо’, пана коменданта покличте?

— Я тебе дам «пана»! — гавкнув довготелесий солдат. — Не знаешь, хохол, что ли, — панов у нас больше нет. Стойте здесь, доложу о вас.

Марко тільки похитав головою.

— Василю… — проказав тихо, коли вартовий зник за дверима комендатури. — Я Вас дуже прошу, поводьтеся спокійно і помірковано, аби не викликати зайвої підозри і претензій.

— Так це ж голитьба москальська! — шепнув у відповідь Семенюк. — Я Вам кажу: у нього навіть смердючих онуч у чоботях немає, не кажучи вже про спіднє…

— Через те, що у нього тих онуч немає, а у Вас є, Ви для нього — класовий ворог! — якомога тихше відповів Марко. — Тому