Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Та ні… краще Ви виходьте, — відповів Марко. — Покажете мені, де тут комендатура у Волочиську.

— У такий дощ? — перепитав Семенюк. — Може, зайдете, просохнете, переночуєте? Комендатура до ранку не втече. Вас там все одно зараз, не ївши, не пивши, на холодну лаву положать спати. Все-таки у мене в теплі…

— Гаразд… — погодився Марко. — Був би вдячний. Однак не хотілося б завдавати Вашій родині клопоту.

— Пусте… Жінка зараз і повечеряти Вам дасть… Ми то вже спати вкладалися, кури на сідала — і ми з ними, бо у такий дощ що ж іще робити, як не відпочивати? Хіба «красні» кудись поженуть, — додав тихо.

Марко увійшов до господи, залишивши по собі калюжу дощової води.

— Нічого, нічого… Роздягайтеся, пане. Одяг до ранку висохне, а вранці жінка усе попрасує.

Марко потішився, що підкасав штанини своїх світлих брюк. Були б вони зараз не світлі, а чорні — болотом забрьохані.

Вимокле взуття аж чвакало.

— Ану, маю для того, аби взуття Ваше просушити, надійний спосіб! — підморгнув гостеві Василь Семенюк. — Радянські газети! Надійно просушують капці, я Вам кажу!

Марко гмикнув.

— Ви обережніше із цим, пане Василю, не дай Бог діти де обмовляться чи хтось побачить…

— Так я з транспарантом по Волочиську на рахунок цього не ходжу і нікому про то не розказую, — розсміявся Семенюк. — Навіть жінка про то не знає. А вдосвіта тихенько, поки усі домашні ще сплять, я ту розмоклу газету — в піч. Саме те, я Вам скажу, застосування для цієї гидотної пропаганди! Назву ж яку вигадали — «Червона Зоря»! Відколи вона почервоніла, питається? Ох, мало тоді чорні запорожці товкли цих недоумків під Тарнорудою! Товкли Примакова того, запроданця, що аж пір’я летіло… Ой, мало!

— Все одно будьте обережні, — Марко стомлено усміхнувся. — Не варто на такій дурні попадатися.

— Та Ви проходьте, роззувайтеся, — промовив господар. — Ганю, — гукнув у хату, — а знайди-но для нашого подорожнього щось чисте переодягнутися, бо його одіж геть уся промокла!

Господиня, дружина Василя Семенюка — худорлява жвава молодиця — і собі вийшла з кімнати.

— Ой, та проходьте, проходьте, прошу пана! Зараз Вас облаштуємо.

Крутнулася до іншої кімнати, відчинила скриню.

— Ану, Василю, присвіти мені! — гукнула до чоловіка — Бо через цю негоду у хаті ніц не видко.

Дістала звідти перекладене полиновими гілочками спіднє — сорочку та штани, постільну білизну.

Поки Марко переодягався, пані Ганя його мокре шмаття вивішувала сушитися. А господар дістав пляшку горілки та запалив керосинку.

— Ти, серденько, яєчні якої посмаж зі шматком сала та цибулею, а я тут, аби гість не застудився, полікую його трохи. Спатимете на печі, — звернувся вже до Шведа, котрий якраз діставав із саквояжа сухі шкарпетки. — Менші наші дітлахи у сестри на гостині, то ми сьогодні королівське місце Вам віддамо. Будете на печі спати? — перепитав у Марка.

— Із задоволенням, — відповів той. — Тільки клопоту Вам зі мною…

— То нічого! — відказав Василь. — То наш обов’язок. І перед українською справою, і перед пані Юстиною. Вона не раз нас виручала за потреби.

Скоро у пательні зашкварчали яйця, апетитно запахло смаженою цибулею та салом. Господар налив два келишки горілки, один подав Марку.

— Ну… За Україну! — проказав тихо. Перехрестився. — За нашу справу. Будьмо!

Марко і собі перевернув чарчину.

Гаряча хвиля прокотилася тілом і вдарила у голову. Горілка була моцна. А на голодний шлунок і зовсім пекучою.

— Ех-х… — проказав Швед, — яке ж крепке!

— Ну, гайда, їжте, що Бог послав! Закусюйте, — Василь Семенюк підсунув тарілку із яєчнею ближче до Марка. — Я-то вже повечеряв. А Ви їжте, їжте!

Припрошувати гостя не було потреби.

— І ти, Василю, вхопи хоч щось, — звернулася до чоловіка пані Ганя. — Бо зараз геть захмілієш.

— Так я спати збирався, а не молотити, — віджартувався той, однак і собі врізав скибку хліба й вклав на неї шматок підсмаженого сала.

— Ну, а тепер по другій, — мовив майже командним голосом до Марка.

— Ні-ні… досить! — Швед похитав головою.

— Навіть у поганій хаті по три п’ють, а Ви вже й від другої відмовляєтеся! Гайда… випили, закусили — та й на піч. А ну, жінко, огірків солоних дай нам.

— Зараз-зараз… То Ви швидко почали, не встигла я… — пані Ганя крутнулася, вибігла до комори і повернулася із полумиском, повним солоних огірків та квашеної капусти.

— І по третій… як годиться! — скомандував Семенюк. — Тепер точно не застудитеся.

Третій келишок пішов вже як по маслу, нечутно. У тілі з’явилося приємне тепло і розслаблення.

А по вечері Марко, подякувавши господарям ще раз, поліз на піч, під пухку ковдру, загорнувся у неї, як у кокон, і вже за кілька хвилин почав дрімати.

Легенький полиновий запах від сорочки, як у тій історії про євшан-зілля, навіював сни-спогади. Наснився дитячий спогад, наснилися мама, тато… їхня хата на Польських фільварках. І він, босоногий, у сорочині ганяє по траві з вітрячком, якого йому батько змайстрував на Пасху.

Ніколи не снився сам собі, а тут наче споглядав збоку синьооке хлоп’я зі світлими, як у дівчинки, кучериками…

— Маркусю, Маркусю… А ходи-но сюди! Ходи, подивися, що тобі покажу!

Хлопча підбігає до мами. Риси материного обличчя раптом пливуть, змінюються, ніби хтось скаламутив відображення у воді…

Вже не пані Ганна, його мама, а Ліза дивиться на нього: на голові у неї — незвично — вив’язана «молодицею» біла хустина. Мамина сорочка, вишита по комірцю, мамині баламути з дукачами і хрестиком-зґардом, що надягалися на найбільші свята…

— Лізо… То ти? Чому ти тут? Як ти тут опинилася?

— То я, Марку, я, коханий… — відповідає українською. І від того йому ще