Світлана Володимирівна Ягупова - Ризиконавти

казати. — Вірджін пересмикнув плечима, коротко розсміявся. — Навіть коли про нього згадуєш — і то морозом проймає! Але я б не назвав його носієм всесвітнього зла, це чисто психологічна оцінка, сформована нашим, людським страхом. Можливо, з його погляду саме ми, люди, є носіями зла. Це з якого боку подивитися.

Аліссон розкрив бляшанку з кока-колою, запропонував льотчику, дістав бутерброди в целофані. Вони мовчки з’їли по одному.

— Де вони зараз?

— Повзуть у напрямі до Уїлер-Пік, через що специ Пентагону стоять на вухах.

— Чому? Бояться, що пансперміти не повернуться до “резервації”?

— І цього теж, але більше через те, що в сорока дев’яти милях від Уїлер-Пік готується чергове ядерне випробування з програмою “Чорний вогонь”: в шахті на глибині півмилі сховано дуру потужністю в двісті п’ятдесят кілотонн.

— Ти хочеш сказати… — Аліссон перестав жувати.

Кемпер кивнув.

— Тямиш. Суперзаври відчули радіацію заряду. Пам’ятаєш, як вони зжерли контейнер з радіоактивним церієм для рентгенівського інтроскопа?

Аліссон присвиснув.

— В такому разі їм каюк. Твій улюблений Рестелл не стане дожидати, поки дракони полізуть в шахту, він їх знищить раніше.

— Не знаю. — Кемпер зітхнув, хмарніючи. — Щось мало віриться. Коли б ти їх бачив! — Він уважно подивився на змарніле обличчя палеонтолога. — Не шкодуєш, що я тебе сюди притягнув? Розраховував трохи заробити, а натомість…

Аліссон похитав головою, в свою чергу вдивляючись в обличчя друга із запалими очима, обвітрене, з гострими, туго обтягнутими шкірою вилицями.

— Тобі, я бачу, теж не з медом. А я одержав більше, ніж розраховував, — дивовижну, хоча й моторошну таємницю, яка перевернула уми, і захоплюючий душу інтерес. Щоправда, шеф обіцяв мені за інформацію золоті гори, отже, і в цьому ми не прогадали. Половина прибутку за публікації — твоя. А шкода, якщо Рестелл їх знищить…

Вони вийшли з алюмінієвого будиночка, одного з десятка таких самих, в яких мешкали члени експедиції. Зовні було жарко, задушливо, незважаючи на поривчастий вітер, що приносив із пустелі запахи розжареного каміння, гудрону, згорілого пороху і пилу.

Десь у п’ятдесяти милях звідси пробивали свою дорогу в скелях неземні, жахливі, ні на що не схожі, нещасні істоти, випадково народжені злою волею людини і зовсім не випадково приречені цією ж волею до знищення…

* * *

Суперзаври дісталися Уїлер-Пік через дві доби.

З холодним і жахливим спокоєм вони розстріляли танковий взвод, викликаний Рестеллом і перекинутий повітряним шляхом для охорони підготовленої до вибуху шахти, пройшли мінне поле і вогненну напалмову смугу, спустилися в долину з наметовим містечком, звідки були негайно евакуйовані інженери і робітники-будівельники, і Рестелл змушений був наказати бригаді охорони полігону обстріляти район дивізіоном реактивних установок залпового вогню.

Коли стіна землі, розтрощеного на щебінь каміння, пилу і диму спала, поглядам спостерігачів-вертольотчиків явилися живі й неушкоджені на вигляд пансперміти, які заклопотано розколупували устя шахти. Вибухи ракет, начинених звичайною вибуховою речовиною, були для них не страшніші, ніж комарині укуси для людини.

Генерал Рестелл недаремно зажив репутації жорсткої і рішучої людини, яка нічим не гребує задля досягнення мети, але й він не наважився віддати наказ завдати по місцю передбачуваного випробування бомбового удару. Поки він здзвонювався з Вашінгтоном, поки міністр оборони радився з начальниками штабів і президентом, суперзаври добралися до нижнього залу на дні шахти, де був установлений контейнер з ядерним зарядом.

В центр керування полігоном терміново прибули представник Пентагону адмірал Кіллер і сенатор Джайлс, голова сенатської комісії в справах озброєнь. Вони встигли надивитися на діяльність суперзаврів згори, перш ніж ті зникли під землею, і оцінили їхню міць, настирливість, неземну велич і надзвичайну потворність; хоч, якщо розібратися, питання краси і потворності вельми спірне, а для тваринного світу термін “красота” і взагалі означає доцільність форми тіла, гармонію функціональної діяльності, доведену еволюцією до цілковитої досконалості. Після цього приголомшені адмірал і сенатор заходилися дзвонити кожен у свої дзвони, в тому числі і президентові, сколихнувши застояле болото самозаспокоєності і впевненості в національній перевазі над будь-яким противником.

На полігон прилетіла ціла бригада високопоставлених офіційних осіб під проводом заступника міністра оборони з наукових досліджень і розробок. Вона застала суперзаврів уже в дорозі: пансперміти проникли в зал з ядерним пристроєм — ніхто не ризикнув висадити його в повітря — і викрали урановий зародок і контейнер-бланкет з сумішшю дейтерію і тритію. Що сталося під землею на глибині півмилі, ніхто, звичайно, не бачив, проте коли після відходу ящерів у розламану шахту спустилися каскадери-ядерщики, вони виявили понівечені рештки обладнання і порожню шкаралупу камери, де був заряд. І нуль радіоактивності.

Суперзаврів намагалися затримати на виході з шахти: влаштували ракетно-гарматне пекло, застосували навіть бойові лазери, та все було даремно — броньовані колоси пройшли вогневу завісу без видимих зусиль і зупинок. Схоже, страху вони не відали, як і болю.

Через добу безперервних нарад і польотів над невтомно плазуючими по пустелі наддраконами, які за цей час ще більше підросли, над Невадою з’явився бомбардувальник В-ІВ і скинув на них вакуумбомбу класу “Зеро”.[7] Вибух перетворив куточок дикої гірської місцевості з безліччю гострозубих скель, печер і ям, стінок і бартерів на ідеально рівний круг діаметром близько кілометра, на порох розкришивши все, що здіймалося над землею більше ніж на сантиметр. І все ж пансперміти вціліли.

Спочатку спостерігачі подумали, що звірі вбиті: вони розпласталися на голій скельній площадці і не рухались, учепившись всіма шістьма лапами в камінь. В таборі, що йшов слідом за пришельцями в межах радарної видимості, серед воєнспеців спалахнуло тріумфування, яке тривало рівно півгодини. Суперзаври отямилися, заворушились, кумедно обмацуючи одне одного хвостами. Декілька годин вони сиділи на місці, займаючись якимись таємничими приготуваннями, можливо, заліковували рани, а потім раптом один за одним збили три вертольоти із спостерігачами, що кружляли на двокілометровій висоті. Льотчики загинули. На щастя, Кемпер цього дня в повітря не здіймався, була не його зміна. З цієї миті супердракони не підпускали до себе нікого ближче ніж на сім-вісім кілометрів і збільшили швидкість бігу. Коли експерти встановили напрям їхнього руху, в таборі знялася тиха паніка: страхітливі тварі за три—чотири дні мали дістатися каньйону біля Коннорс-Пік, де велася підготовка до чергового підземного ядерного випробування в рамках “Чорного вогню”. Як похмуро пожартував адмірал Кіллер: пришельці явно були “агентами Кремля”, котрі вирішили зірвати програму СОІ в будь-який спосіб.

Жарт адмірала спричинив несподіваний резонанс у світі, коли вийшов за межі штату Невада. У журналістів соціалістичних країн він викликав іронічну посмішку, а кореспондентів радіо і телекомпаній пойняв гомеричний регіт. На сторінках газет і журналів з’явилися десятки