Юрій Осипович Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

то дуже можливо, що третій наказ був би виконаний. Одержавши рішучий наказ від нас, галичани напевне не зважилися б його не виконати, бо деякі частини Української Галицької Армії довгий час не хотіли червоніти, а з четвертою бригадою у червоних росіян навіть дійшло до бійки. Не одержавши наказу від нас, галичани рішення прийняли самостійно, з котрим ми мусили погодитися.

Українська Галицька Армія «почервоніла» і залишилася на своїх старих місцях, вичікуючи, поки хворі на тиф стрільці та старшини повернуться до бойових частин. Усі сили вона напружує, щоби зберегтися до весни. Тоді була надія провести в життя договір від 24 грудня 1919 року. Ходило про те, щоби до того часу не піддаватися розкладовій роботі росіян і вдержати від деморалізації національно свідому і дисципліновану стрілецьку масу.

А росіяни працювали. Працювали вони над знищенням української збройної сили. Цілком зрозуміло, що московська Че-Ка найперше взялася усувати «буржуазних слуг», дотеперішніх провідників. На місце Тариавського та Микитки прислали Порайка. Роль Петрушевича взявся виконувати Зотоиський. Поведена широка агітація проти Петрушевича і Петлюри, одночасно поставлено викликати ненависть стрілецької маси проти старшин. Усе робилося з великим спрнтом так, що треба було мати великий хист, щоби вгадати ціль праці «політработніков».

Очевидно, усе робилося во ім'я боротьби проти польської шляхти, з котрою червона Москва намагалася почати переговори про розподіл України. Робилося під кличем організації Самостійної Української Соціалістичної Радянської Республіки. Такі першорядні агенти Москви, як Затонський, Порайко та «отвєтствєнниє работнікі», вміли заховувати справжні наміри своїх червоних шефів і московського Совнаркому. Вони одне говорили, а друге робили. Однак були дурники між червоними росіянами. Якийсь провінціальний Ленін в газеті «Вісті Черкаського повітового військового революційного комітету», ч. 10 від 24 січня 1920 року радіє вслух і вихваляється успіхами «совєтской власті». У статті «Накануне революції» він пише: «Благодаря падпольной роботе удалось разложить галіційскіє часті. Кагда начальнік галічаи оддал пріказ, то нєкоторие полкі воссталі і затєм с жандармерісй прібнлі в Вінніцу. Сейчас продолжаєцца переход сєчєвіков[23] на нашу сторону, Лозунгі большевіков находят живой отклік в Галіційской Армії». Не витримав, бідний, шоби не похвалитися. Те, що «отвєтствєниє работнікі» подавали в таємних рапортах, він розголосив загалові.

Українська Галицька Армія уперто стояла на месці, змінюючи вивіски залежно від обставин. А Наддніпрянська Армія помандрувала по Україні, розносячи чутку про те, що «не вмерла козацька мати». І катований «друзями» і недругами український народ не втратив надії на перемогу. Він бачив, що є Українська Армія, і готувався стати їй на допомогу, коли буде дане гасло.

Ні формальний перехід на сторону білих, ні визнання влади червоних росіян не вплинули на ставлення населення до Галицької Армії. Населення вважало її своєю Українською Армією і вірили, що вона стане в обороні прав свого народу, коди прийде на те час. Село, наше українське село, що пережило весь жах довгої революційної війни, навчилося відрізняти своїх від чужих, не звертаючи уваги тільки на вивіски. Навіть будучи в пасивній ролі Українська Галицька Армія творила велике діло одним своїм перебуванням на Великій Україні. Ідея соборної України ставала ідеєю народних мас. І населення до обох армій ставилося однаково.

Розділ V

Хитання. Проти червоної Москви. Політична тактика червоних росіян. Повстанці. На Лівобережжі. На захід. Бершадь. Демонстрації: Гайсин, Ольвіополь, Долинська, Вознесенськ. На південь чи на північ? Катастрофа Української Галицької Армії. За чужу державність.

Праця Волоха і боротьбистів, визнання Українською Галицькою Армією Радянської влади, складна стратегічна ситуація, важкий матеріальний стан, тиф, фізична і моральна перевтома — все це вкупі викликало хитання і в Наддніпрянській Армії. 1 поміж боротьбистами були чесні та ідейні одиниці. Були вони, без сумніву, патріотами і на «ради» дивилися не як на ціль, а як на засіб. Українська Галицька Армія теж не ставила собі ціллю боротися за «ради»; вона визнавала цю форму влади як конечність, як засіб до утворення Соборної Української Держави.

Чому боротьбисти, Волох і галичани обов'язково повинні помилятися, а ми ні? Чи не можна припустити, що вони ліпше від нас орієнтуються в тих змінах і надзвичайно складній політичній ситуації, що створилася внаслідок воєн і революції? Відтяті довший час від світу, захоплені важкою боротьбою проти багатьох ворогів, що під різними прапорами перли на нашу батьківщину, могли ж і можемо помилятися й ми! Де правдивий шлях до ідеалу? Де порятунок? Такі запитання кружляли в голові тих, що знайшли в собі силу не скласти зброї і не змінити свого прапора ше й після Любара. Створювались надзвичайно важкі настрої. Треба було шукати 1 ходу. І в шуканнях найкращого виходу не важко було збитися манівці.

Білі росіяни творили фронт приблизно по лінії р. Кодима, м. Олвіополь, Новомиргород і дальше до Кременчука. Червоні росіяни підходили головними своїми силами до залізниці Черкаси — Вапнярка, а ми лишилися між ними в «нейтральній смузі». Велитенські кліщі от-от збиралися клацнути і роздавити нахабників, що посміли стати у ворожу позицію до обох світових сил, стати між фронтами збожеволілої революції і чорної світової реакції. Одна сила ставила собі завдання викликати всесвітню соціалістичну революцію, а друга намагалася відбудувати стару «тюрму народів», навіть не змінюючи вивіски. Але обидві сили були проти національної революції, яку творили ми. Обидві сили муслили усунути нас зі свого шляху. А це можна було зробити, тільки знищивши нас. Не втрачаючи надії на фізичне знищення, наші вороги намагалися знищити нас морально, бо геройська смерть відданих до фанатизму ідеї національного визволення, не була би перемогою наших ворогів. Тому обидві сили залицялися до нас і манили до себе. Деніюн пропонував «союз без політики», а Троцький наказував

Чеовоній Армії пам'ятати, що вона тільки тимчасово «йде визволяти Україну», і залишав для нас червоний місток для переходу в своє царство у вигляді боротьбистів, яких він «тєрпєл до врємєні».

А перед нами була ідея. Одна-однісінька ідея національного визволення і більше нічого. Зате ми знали наших ворогів. Ми не бачили того шляху, яким можна було би піти поруч з нашими ворогами, хоч би й короткий час. А все ж таки думали й хитались.

Щоби мати час подумати, армія відходить з операційного напрямку Умань — Ольвіополь і переходить на лівий бік р. Синюхи. А під час походу думали. У дивізіях відбувалися наради. Радилися тільки старшини, бо козаки цілком довіряли своїм командуючим, та козаки й не так ясно уявляли собі наше важке політичне і стратегічне становище. Потім радилися командуючі дивізіями в штабі армії. Найбільше «радянський настрій» виявився у Волинській дивізії,