Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

— А де ж ми поставимо нашу школу? — зненацька похопився він. — Для неї треба цілого будинку, навіть кілька будинків, бо, певно, буде там і бурса. А в нас ані землі, ані будинків біля замка.

Сагайдачний замислився.

— Оце, справді, зачіпка, — зітхнув він, стискаючи бороду в жмені. — Я дам кілька сот золотих, та цього мало. А їхати на Низ по допомогу і довго і не час. Після походу всі розійшлися по волості. Тепер там зовсім мало людей. Та й ніколи нам будувати.

— Мо, звернутися до тутешніх багатирів? — запропонував Плетенецький. — Хай допоможуть райці, магістрат та боярство.

— Спробуємо. Смикнемо й околишню шляхту.

— І Аксака! Багатий він, як чорт, тільки шкода, що вже під впливом ксьондзівським, — вів далі Плетенецький.

— Тут у нас взагалі така боротьба за кожного багатого парафіянина, що просто біда… Ласий шматочок цей Аксак: власне місто, сотні сіл, хлопів — безліч… Він міг би збудувати нам три школи.

Сагайдачний мимоволі здригнувся.

— Поговори з ним, отче, сам. Але гадаю, що нічого з того не буде, бо сини його вже перекинулися до католицтва, — доказав він, підводячись. — А я краще звернуся до пані Галшки Гулевичівни.

Плетенецький був захоплений. І, супроводячи гостя до брами, він не згадав про неприємні артикули львівського статуту.

Веселий і задоволений рушив Сагайдачний далі. Візит — вийшов удалий.

Далеко за Батиєвою горою сідало сонце. Рожевими гірськими кряжами стояли хмари за Дніпром. З-за ріки пахло свіжим сіном, а заплавні луки були руді від дикого щавлю, наче взялися іржею.

Сагайдачний мчав уздовж дніпровського урвища. На місті сучасних парків кучерявилися дрімучі гаї і ліси, і тільки долина Хрещатого Яру [88] та Козяче Болото густо заросли очеретами, аїром та дикими півниками.

Гетьман глянув на небо. Треба поспішати, бо тільки-но сяде сонце за обрій, зачинять міську браму, і тоді до світу не впустять до міста ані вершника, ані пішого. І тільки протяглий крик нічних вартових та голосисті півні перекликатимуться до ранку над великою водяною путтю «од варягу греки».

Людолови[89]

Над степом заходила громовиця. В блідій спеці липневого дня, в опалових випарах землі, що тьмяною млою вкривала обрії, хмара видавалася надто загрозлива. Холодно-синя, кольору темного індиго, вставала вона над розтрісканою землею, над рудими травами й запорошеним ковилем. Тихо-тихо було в степу: ні вітер ця, ні подиху. Тільки сухо й жарко дзюрчали цвіркуни; і здавалося, що це кров дзвенить в ушах — густа, розпалена.

І раптом здригнувся степ. Звиваючи куряву смерчем, промчав вихор. Припали до землі злякані трави, вклонилися йому. Забелькотіло листя дур-зілля, а ковиль струснув порох із сивини й побіг, пригинаючись до землі пасмами сіруватого диму. Здавалося, вітер розчісує його коси і мчить їх далеко-далеко, до каламутних обріїв.

І в цю мить на високу могилу вилетіла група ногайських татар. Хижо і пильно оглянули степ. Широкі монгольські ніздрі роздувалися назустріч вітрові. Вітер тріпав гриви їх коней, широкі поли халатів і бунчуки над головами.

Сивобородий татарин у червоному шовковому вбранні висунувся наперед, повів очима по степу і майнув рукою.

І глухо застогнала земля під тупотінням сотень тисяч кінських копит. Шаленим поривом мчали тисячі вершників, пригинаючись до кінських ший.

Ширинський бей [90] пішов у напад на Україну.

Жахливий удар відповів на стогін землі. Вогняна щілина розщепила з верху до низу сизу хмару. Потьмарилося сонце, і зашуміла злива.

— Слава аллахові, хай буде благословенне ім'я його! — прошепотів бей, дивлячись на вогняні блискавки. — Добру прикмету подає він своїм вірним синам, бо помножаться отари наші і кочовища, як ця злива, що освіжає нашу путь.

Ширинський бей — нащадок Чінгіз-хана. Рідко хто із правовірних може похвалитися таким славним родом. Проте без нащадків Великого не вершиться в улусі [91] жодна серйозна справа. П'ять беїв із п'яти славетніших родин складають особисту ханську раду. І серед них Ширинський бей — перший.

На північ і на схід від Перекопа — його володіння. Кочові нагаї — підданці його. Вісім місяців на рік кочують вони в степу, тільки взимку ховаючись у кантарах [92] або легких нескладних будівлях. Проте незчисленні отари Ширинського бея і багато шовків, золота і коштовної зброї потрапляють йому до рук, коли збуває він каффським купцям отари невільників, узятих у Московщині або в польсько-литовській землі. Як сарана, як подих чумний, налітає він на безборонні землі, позначаючи кров'ю і полум'ям свою путь, і, обважнілий ясиром, худобою і коштовною здобиччю, повертається до своїх кочовищ на чолі жорстокої і хижої орди.

Повільно посувався кіш, тримаючись яруг і балок. Ішов фронтом на сто вершників, спиняючись на найкоротший час і не запалюючи вогнищ.

На березі Дніпра татари відпочили і на четвертий день із свіжими силами поринули на Украіну. Переправившись на другий берег, вони поділилися: головні сили — кіш — посувалися день і ніч, даючи коням тільки хвилинний відпочинок і намагаючись нічого не руйнувати, щоб глибше проникнути в країну; а крила розбіглися в різні сторони і на відстані десяти-дванадцяти миль розпалися на кільканадцять дрібних загонів. Наче щупальця потворного спрута, кинулися вони в різні сторони, налітаючи на безборонні хутори й села, підпалюючи їх і захоплюючи людність у неволю.

Знаючи хижацький звичай татар, козаки пильно стерегли степ. І до наших часів збереглися в степу високі могили, з яких удень і вночі стежили вони, чи не з'явиться на обрії чорна хмара-орда. Але тихо коливалося зелене море, в якому вершники потопали по пояс, і козацька сторожа спокійно дивилася в далечінь, задумливо пихкаючи люльками. Знали татари, як обдурити козацьку пильність: пробігши кілька миль, кожен дрібний загін знов розпадався на частини, а після кількох десятків вершників на ранок підводилася прим'ята копитами трава і танув слід у зелених хвилях степу, наче пінявий вал за корабельним стерном.

Де-не-де здіймала сторожа тривогу, помітивши або гостроверхі ногайські шапки, або прим'яту траву. Вона кидалася татарськими слідами до того місця, де татари ділилися на дрібні загони, і тут, заплутавшись у слідах, не знала, чи то наскок, чи то мирні чабани з отарами.

Біля гирла безіменної степової річки сиділи сторожові козаки. Вони набрали сухого бур'яну, розвели вогнище й варили куліш. Перший звільна помішував у казані, другий лежав на череві, коли-не-коли позіхаючи. Він розворушив комашник і довго стежив, як метушиться перелякана комашня, потім перевернувся на бік і, засипаючи, припав ухом до землі. І миттю розплющилися його