Джек Лондон - Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

сорок вісім годин витрушував з нас душу, вітер несподівано змінився на вісім румбів, судно погналося на завітряний берег.

Нас понесло туди в холодному світлі буряного світанку на гребенях хвиль, високих, мов гори. Була середина зими, і в проміжках між сніговими шквалами виднів той страшний берег, якщо можна назвати берегом громаддя бескеть, що видавалися в морс. За безліччю похмурих скелястих острівців бовванів покритий снігом гірський кряж, і повсюди здіймалися кам’янисті шпичаки, занадто стрімкі, щоб на них міг залежатися сніг, а з клекотливого моря стриміли гострі уламки скель.

Земля, куди нас несло, не мала назви, і не було згадки, щоб сюди коли-небудь заходили мореплавці. На нашій карті берегову лінію було тільки ледь позначено. З усього цього ми могли собі думати, що люди там такі самі непривітні, як і та смужечка їхньої землі, що виринула перед нами.

«Спарвер» наскочив на скелю провою. Прямовисна основа скелі ховалася глибоко під водою і наш задертий догори бушприт одразу відломився. Фок-щогла, порвавши за собою ванти й штаги[32], впала на облавок і кінцем перевисла до скелі.

Я завжди захоплювався старим Йоганесом Мартенсом. На судно ринула хвиля, змила мене й Мартенса з юта, Покотила палубою і викинула нашкафут[33], звідки ми хутко подерлися на високо піднятий бак. Інші полізли за нами. Ми прив’язалися якомога міцніш і порахували, скільки нас. Виявилося, що вісімнадцятсро. Решта загинула.

Йоганес Мартене торкнувся мене й показав туди, до крізь каскади води проглядала скеля. Я зрозумів, чого він хоче. Фок-щогла футів на двадцять нижче від клотиків[34] терлася об виступ скелі. За тим виступом видніла розпадина, і Мартене хотів знати, чи зважусь я скочити туди зі щогли. Відстань до виступу то скорочувалась до шести футів, то збільшувалася до двадцяти, бо корпус судна так гойдався, що розтрощений нижній кінець щогли не одірвався повністю, і щоглу несамовито кидало й шарпало разом із корпусом судна.

Я побрався на щоглу. Інші не захотіли чекати, поки я вилізу. Вони відв’язували себе й один по одному лізли услід за мною по небезпечній щоглі. Та й баритись не можна було — щохвилини «Спарвер» міг сповзти в глибину. Розрахувавши час, я стрибнув, утримався в розпадині й простяг руку, щоб допомогти тому, хго стрибатиме за мною. Але стрибнути було не так просто. Ми змокли й пообмерзали на вітрі. До того ж треба було влучити, коли саме стрибати.

Перший загинув кок. Хвиля змила його з кінця щогли, закрутила ним і гепнула об скелю. Другий був бородань юнга, двадцяти з чимось років. Він послизнувся, перевернувся під щоглу, і його притиснуло до виступу скелі. Притиснуло?… Та в одну мить з нього видавило життя! Ще двох змили хвилі, як і кока. Капітан Мартене був останній із чотирнадцятьох чоловік, що перебралися в розпадину скелі. За годину «Спарвер» сповз із скелі й зник у глибині.

Два дні й дві ночі просиділи ми в тій розпадині і мало не загинули. Не було ніякої змоги ні видертися вгору, ані спуститися вниз. Третього ранку нас нагледів рибальський човен. У ньому сиділи люди, вдягнені у все біле, але брудне; своє довге волосся вони кумедно поскручували у вузол на маківці. Потім я довідався, що це була шлюбна зачіска; я ще переконався, що за такий вузол було дуже зручно хапати тубільця одною рукою, а другою бити, коли не можна переконати його словами.

Човен подався в село по допомогу. Щоб спустити нас із кручі, потрібна була більша частина всієї людності, усе їхнє справилля, та й то довелося поморочитись мало не цілий день. Вони були бідні й нещасні люди. Їхню їжу важко було перетравити навіть матроському шлункові. Рис був темний, як шоколад, бо тільки наполовину очищений — з дрібненькою соломою, з половою, з трісочками та брудом. ївши його, треба було часто переставати жувати, встромляти в рот два пальці й витягати те, що непотрібне. їли вони ще просо, найрізномаїтніші маринади, завше немилосердно пекучі.

Мешкали вони в глиняних хатинах, критих соломою. Під підлогою вони звичайно прокладали труби і пускали ними дим з печі і так нагрівали приміщення, де спали. В таких хатинах ми відпочивали кілька день, курячи легкий несмачний тютюн у довжелезних люльках з маленьким чубуком на кінці. Крім того, ми пили тепле кисло питво, таке на вигляд, як молоко, — щоб «затуманіло» голові, його треба було чимало-таки видудлити. Якось я вицмулив добрий галон[35] з гаком, їй-бо, що не менше, і аж тоді сп’янів, і почав співати, як звичайно роблять усі матроси на світі. Інші, коли побачили, що мені пощастило, і собі заходилися пити, і незабаром усі ми галасували, забувши, що за стінами знову лютує хуртовина і що ми загублені в незнайомій землі, не позначеній на жодній карті. Старий Йоганес Мартене реготав, галасував і ляскав себе по стегнах так само, як і всі ми. Гендрік Гамел, спокійний, урівноважений і поміркований чорнявий голландець з чорними очима, був не кращий за інших, і, як і будь-який п’яний матрос, розкидав сріблом, щоб роздобути ще молочного питва. Ми ніби показалися, але жінки й досі приносили нам питво, і трохи не все село збіглось до нашої хати подивитися, що ми витинаємо.

Біла людина обійшла весь світ і скрізь почуває себе господарем, мені здається, завдяки своєму одчайдушному недбальству, хоча, звісно, штовхає її вперед упертість і ненаситна жадоба здобичі. Отак і ми — капітан Йоганес Мартене, Гендрік Гамел і дванадцятеро матросів — галасували й репетували в рибальському селі, у той час як над Жовтим морем лютували зимові урагани.

Дивлячись на невеличкий клаптик землі, де ми опинились, та на людей круг нас, ми, звісно, не могли як слід уявити собі країни Чосон. Коли вся людність така, як ці нужденні рибалки, то зрозуміло, чому мореплавці сюди не заходять, думали ми. Але незабаром нам довелося змінити свою гадку. Село було на одному з надбережних островів. Старшина, видимо, сповістила про нас на суходіл, бо одного ранку біля нашого острова закинули кітву три великі двощоглові джонки із скісними вітрилами з рижових мат.

Коли прибульці вийшли на берег, капітан Йоганес Мартенс пожвавішав: він угледів шовк. Ставний кореєць у різноколірному шовку блідих відтінків ішов, оточений півдесятком улесливих прибічників, так само вдягнених у шовк. Кван Юн Джін — згодом я довідався, що його звали саме так, — був «янбан», себто шляхетний. Посада його була, сказати б, управитель чи губернатор округи, себто він був