Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Коні перелізла через паркан і опинилася на вузькій стежці між густих, колючих молодих ялин. Місіс Флінт побігла назад угору по пасовиську, на ній був капелюшок від сонця, як у справжньої шкільної вчительки. Констанс не подобався цей темний лісовий молодняк, такий ґротескний і задушливий. Вона поспішила вперед, опустивши голову, й думала про дитину Флінтів. Мила крихітка, але, мабуть, буде трошки клишонога, як батько. Це вже видно, але, можливо, вона переросте цю ваду. Яке тепло і вдоволення дає дитина, і як місіс Флінт цим пишається! Однак вона мала те, чого не мала й, очевидно, не зможе мати Коні. Так, місіс Флінт пишалася своїм материнством. І Коні було трішечки, зовсім трішечки заздрісно. Вона нічого не могла з собою вдіяти.

Вона відірвалася від своїх роздумів і тихо скрикнула від страху. Попереду стояв чоловік.

Це був лісник, він стояв на стежці, як Валаамів осел, перегородивши дорогу.

— Що таке? — сказав він здивовано.

— Звідки ви взялися? — задихано озвалася вона.

— А ви? Ви були в хатині?

— Ні! Ні! Я ходила в Мергей.

Він подивився на неї уважно, доскіпливо, і вона трохи винувато опустила голову.

— А тепер ви ішли до хатини? — запитав він строго.

— Ні! Я не можу. Я була в Мергеї. Ніхто не знає, де я. Я запізнююся. Мені треба бігти.

— Тікаєш від мене, га? — сказав він з легкою іронічною посмішкою.

— Ні! Ні, не так. Тільки…

— Ні, а що? — запитав він. І ступив крок до неї й обняв її. Вона відчула його жахливо близьке і живе тіло.

— О, не зараз, не зараз! — вигукнула вона, намагаючись відштовхнути його геть.

— Чому ні? Тільки шоста година. У тебе ще є півгодини. Не! Нє! Я хочу тебе.

Він рвучко притис її до себе, і вона відчула його настирливість. Її давній інстинкт вимагав боротися за свою свободу. Та щось інше в ній виявилося дивним, інертним, важким. Його тіло вимагало її, і серце не могло більше чинити опір.

Він озирнувся навколо.

— Іди… іди сюди! Пролазь тут, — сказав він, пильно оглядаючи темні ялини, молоді й приземлисті.

Він озирнувся на неї. Вона побачила його очі — напружені й блискучі, жорсткі, без сліду кохання. Та воля покинула її. В членах з’явилася дивна важкість. Вона здавалася. Здавалася.

Він провів її через стіну колючих дерев, крізь які важко було пробиратися, на невеличку галяву з купою сухого галуззя. Він кинув на землю одну чи дві галузки, поклав на них свій плащ і жилет, і їй, мов звірові, довелося лягти там, прямо під гілками дерева, а він чекав, стояв поряд у сорочці й штанях, стежачи за нею пильним поглядом. Та все ж він був обачний — зручно, зручно вклав її. Однак порвав стрічку її білизни, адже вона не допомагала йому, а тільки лежала непорушно.

Він також роздягся, й вона відчула на собі його голу плоть, коли він занурювався в неї. На якусь мить він завмер у ній, тугий і тремтливий. Тоді, коли він почав рухатися в раптовому, безпорадному оргазмі, в ній прокинулися нові дивні хвилі трепету. Ці хвилі накочувалися, накочувалися, накочувалися, немовби виринали язички теплого вогню, теплі, як пір'їни, яскраво розгоралися, витончені, витончені, і все в ній розтоплювалося й тануло. Немовби дзвіночки дзвонили й дзвонили, сягаючи найвищої ноти. Вона лежала, не підозрюючи, що в кінці з неї почали вириватися короткі нестямні скрики. Та все закінчилося надто швидко, надто швидко, і вона більше не могла досягти власного закінчення. Все було по-іншому. Вона нічого не могла вдіяти. Вона більше не могла напружуватися й використовувати його для власної насолоди. Вона тільки й могла, що чекати, чекати й стогнати в душі, відчуваючи, як він зменшується, зменшується, стискається, наближаючись до жахливого моменту, коли має зовсім вислизнути з неї і зникнути. А в цей час вся її утроба була м'яка й відкрита, вона тихо шуміла, як морський анемон у хвилях припливу, благаючи його вернутися ще раз і принести їй завершення. В пристрасті вона несвідомо пригорнулася до нього, і тому він так і не вислизнув з неї, й вона відчувала, як у ній тремтів ніжний пуп'янок, і дивні ритми линули до неї, накочувалися, дивовижно ширилися, наростаючи й наростаючи, доки не наповнили всю її розтяту свідомість, і тоді знову почався незбагненний рух, не рух, а вир чистого відчуття, який поглиблювався, закручувався глибше й глибше, прорізаючи її плоть і свідомість, аж доки вона стала всього лиш довершеною круговертю почуття, і так вона лежала, несвідомо й беззвучно скрикуючи. Це був голос найтемнішої ночі, життя! Чоловік почув його під собою із страхом, коли його життя переливалося в неї. А коли все вщухло, він так само затих і лежав цілком непорушно, несвідомо; її обійми потихеньку слабшали, й вона лежала без поруху. Так вони лежали, не знаючи нічого, навіть одне про одного, обоє розгублені. Тоді нарешті він почав підводитися, помітив свою беззахисну голизну, й вона відчула, що її тіло звільняється від його обіймів. Він відокремлювався від неї, та в душі вона відчувала, що вона не витримає, якщо він залишить її неприкриту. Тепер він повинен прикрити її раз і назавжди.

Та нарешті він відокремився й поцілував її, тоді прикрив її й сам почав прикриватися. Вона лежала, задивившись угору на гілки дерев, нездатна поворухнутися. Він підвівся і, опираючись, застібнув штани. Навкруг була лиш гущавина й тиша, і більше нічого, крім збентеженого пса, що лежав, поклавши лапи на носи. Він знову сів на хмиз і мовчки взяв руки Коні.

Вона повернулася й поглянула на нього.

— Цього разу у нас вийшло одночасно, — сказав він.

Вона не відповіла.

— Добре, коли так виходить. Більшість людей проживають життя, так і не знаючи про це, — сказав він мрійливо.

Вона поглянула на його замислене обличчя.

— Правда? — запитала вона. — Ти радий?

Він глянув їй в очі.

— Радий. Але не треба про це. — Він не хотів, щоб вона говорила. І нахилився над нею й поцілував її, і вона відчула, що хоче, щоб цей поцілунок тягнувся вічно.

Нарешті вона сіла.

— Хіба в людей не часто виходить одночасно? — запитала вона з наївною цікавістю.

— У переважної більшості — ніколи. Це видно по їхніх холодних обличчях. — Він говорив неохоче, жалкуючи, що розпочав цю розмову.

— У тебе виходило так з іншими жінками?

Він подивився на неї здивовано.

— Не знаю, — сказав він, — не знаю.

І вона зрозуміла, що він ніколи не скаже їй того,