Володимир Лис - Графиня

виходить заміж. Їй, бачите, запропонував стати законною жінкою колега по роботі, вантажник із залізничної станції, де Марія працювала донедавна касиром. Він молодший від неї на цілих десять років, уже був одружений, розлучений, має двох дітей, платить аліменти.

— Що мені робити, Платоне? — питала Марія і дивилася на мене якось благально і вичікувально водночас.

— А ти як гадаєш? — спитав я.

— Я не знаю, я нічого не знаю, — Марія заломила перед собою руки.

— Він тобі подобається?

Вона помовчала, а тоді зиркнула на мене з докором і навіть ненавистю. Але чим я завинив перед нею? Втім, я знав — чим. Але жодних слів у мене не було — це я відчував гранично чітко. Принаймні, тих, яких моя колишня коханка, що так і не стала дружиною, могла очікувати.

— Він, звичайно, сильний, ти ж знаєш, здоровий і на свій вік не видається, — розмірковувала Марія. — Хоч і п’є багато. Забагато п’є і я боюся…

Вона все ж не доказала, чого боїться. Та я розумів і так — боїться, що той Петро, як звали кандидата в чоловіки, пити не перестане. Але очевидно й те, що якась надія, що вона зуміє на нього вплинути, у Марії була.

— Розумієш, Платоне, — сказала вона, — мені від тебе нема чого приховувати, тому скажу, як є, — думаю, що Петрові просто нема де жити, бо ж його Ганя прогнала. От він до мене клинці й підбиває.

— А ти? — спитав я.

— А що я? Що я? — Марія раптом вибухнула. — Ти знаєш, скільки мені літ? Ти знаєш, що мене чекає? Ти знаєш, скільки самотніх жінок у нашому Густому Лузі? А моя сестра, яка у Володимирі так само доживає віку одна-однісінька…

Що я міг їй сказати у відповідь? Ніяких почуттів до Марії як до жінки у мене вже не було. Не тому, що вона старша від мене, хоч, може, то й була одна з причин. Розумом я міг збагнути, що мені теж потрібна чиясь підтримка, що поруч Марії я почував би себе набагато затишніше. А так мене чекала ще більша самотність, адже тепер вона вже навряд чи буде мені готувати їсти й прати. І все ж я не міг вимовити заповітних слів. Тих слів, яких, я знаю, вона від мене чекала. Може, в мені жила якась власна, моя потаємна надія?

— Чому бути, того не минути, — сказала наостанок при тій розмові Марія. — Може, й він мене покине, може, я його прожену, а може, й будемо жити, як люди…

За тиждень після того Петро перебрався на Маріїну половину нашого будинку. При ньому була невеличка обдерта валіза. А за тиждень після Різдва Марія справила з нагоди одруження скромну вечірку — дві її колишні подруги по роботі з чоловіками, два товариші Петра по роботі з жінками, сестра, ще п’ятеро чи шестеро родичів, сусіди, брат Петра з дочкою і зятем. І я, звісно. Я подарував новому подружжю два набори — фужерів і чашечок до кави. І маленького, вишитого руками моєї сестри, рушничка. На щось більше моя фантазія не спромоглася. Петро дивився на мене спідлоба, очевидно, знав, ким я був для Марії в минулому.

Того вечора я таки добряче напився. А прийшовши на свою половину будинку ледве стримався, щоб не порізати обидві картини, які в мене лишилися, — і «Жінку на фоні блискавки», і «Портрет убивці собак». І все ж я не зробив цього, тільки довго після того, як викинув за вікно пощербленого кухонного ножа, сидів перед картинами, вдивлявся то в обличчя Інги, то в обличчя не знати кого і поступово тверезів.

Вранці я ледве зміг знайти ножа, бо вночі сад за вікном засипало снігом. А ще за кілька днів густий снігопад завалив геть усе місто. Попід тинами лежали високі кучугури. Дерева в саду стояли обважнілі, схожі на білі примарні статуї, особливо вночі, коли на них падало світло з мого вікна.

За стіною чувся веселий сміх — то сміялася Марія. До сміху додавався впевнений Петрів бас. Я сидів і маленькими ковтками зігрівав горло горілкою. Життя нестерпно тривало і я не підозрював, що воно ось-ось вибухне, зірветься ще однією подією, яка остаточно круто змінить моє життя. Я вже був доволі п’яненький, бо перед тим ми з Марком побували в барі, де пропустили тричі по сто грамів.

XXXV

Повернувшись одного дня — то таки була п’ятниця — я застав у своєму помешканні гостю. Та ще й яку! Ще вставляючи ключа в замок, я здивувався — двері виявилися відімкненими. Я навіть зрадів, бо подумав, що то порядкує в моєму домі, за старою звичкою, Марія. Останні тижні після свого несподіваного заміжжя вона не навідувалася, як раніше, до моєї половини дому в мою відсутність, щоб узяти крупи чи м’яса для супу, який раніше варила й для мене, чи прихопити сорочки для прання. Я відчував: причина не лише в тому, що в її оселі з’явився чоловік. Вдень Петро йшов на роботу, тож могла б навідатися. Марія відсторонювалася, рішуче відокремлювала мене від себе, бо я не спинив її, не розрадив, зрештою, знехтував, а жінки, як відомо, дуже гостро на те реагують. З мого боку ж, якщо й була вина, то сиділа вона дуже глибоко й навряд чи могла вишкрябатися назовні.

Коли я відчинив двері до кімнати, то побачив не Марію, а високу струнку жінку в дорогій норковій шубі, яка роздивлялася притулені до стіни картини — я так і не спромігся їх повісити на стіну (чи, швидше, не захотів), хоч і зодягнув у рамки. Моя гостя ще не повернула голови, як серце у мене голосно забухало — то була Люба. Люба Смажук, моя найкраща учениця, моя гордість, мій біль й загнане кудись углиб єства таємне кохання.

Безумовно, вона чула, як відчинялися двері, я помітив, як ледь-ледь рухнулися її плечі, але повернула голову з розкиданим по шубі, аж майже до ліктів, розкішним пшеничним волоссям, не відразу.

— Доброго дня, Платоне Васильовичу, — сказала вона, просто й невимушено, мовби ми розлучилися лише вчора, коли вона пішла зі школи додому, як то було колись.

— Здрастуй, — привітався я, і хоч намагався вимовити спокійно, голос мене зрадив.

— Колись ви казали — здрастуй, Любцю, — посміхнулася вона.

— Ти ж виросла, — спробував посміхнутися і я.

— Виросла… авжеж, виросла… А ви…

Вона ступила до мене крок, другий, спинилася. Я почув запах дорогих духів. І нараз — дивне миттєве запаморочення. Захотілося пошукати