Дені Дідро - Жак-фаталіст

— Яка ви добра, паніматонько!

— Я змерзла, але знаю, що нічого лихого моїй дитині не сталося, і тепер засну вже, мабуть. Дайте мені руку.

Я дала.

— Як спокійно б'ється в неї серце! Як рівно! Ніщо її не хвилює.

— Сплю я досить спокійно.

— Яка ви щаслива!

— Ви й далі мерзнете, паніматонько.

— Ваша правда. Прощавайте, прекрасний друже, прощавайте, іду вже.

Проте не йшла, дивилась на мене. Дві сльозини скотилось у неї з очей.

— Що це ви, паніматонько? — спитала я. — Ви плачете. Як прикро мені, що розказала вам про свої страждання!..

Умить вона зачинила двері, погасила свічку й кинулась до мене. Обійнявши мене, сиділа на ковдрі коло мене. Обличчям вона припала до мого обличчя, її сльози змочили мої щоки. Вона зітхала й казала мені здушено й жалісно:

— Серденько, згляньтеся наді мною.

— Що це ви таке кажете, паніматонько? — спитала я. — Може, недобре вам? Що ж маю зробити?

— Я тремчу, — сказала вона, — трусить мене. Смертельний холод мене проймає.

— Може, встати й на ліжко пустити вас?

— Ні, — відказала вона, — зовсім не треба вам уставати: закотіть лише трохи ковдру, щоб я ближче до вас була. Я зігріюсь, мені стане краще.

— Це ж заборонено, паніматонько, — мовила я. — Що скажуть, коли дізнаються? Черниць, бачила я, і за менші провини карають. У монастирі св. Марії трапилося було, що одна черниця прийшла вночі в келію до другої, то була її подруга. Годі й сказати, що про це подумали. Духівник не раз питав мене, чи не пропонував мені хто коли-небудь спати зі мною, і пильно наказував мені не допускатися цього. Я навіть розказала йому, як ви голубили мене. Мені воно зовсім безневинним видається, але він іншої думки. Не знаю, як це я забула його поради. Я вирішила з вами про це поговорити.

— Серденько, — сказала вона, — навкруги все спить, ніхто нічого не знатиме. Тут я нагороджую і караю, і хоч що там каже духівник, а я нічого лихого не вбачаю в тому, щоб пустити до себе подругу, яку неспокій огорнув, яка прокинулася й прийшла вночі по холоду подивитися, чи безпечно її улюблениці. Хіба вам, Сюзанно, ніколи не доводилося спати в одному ліжку з вашими батьками чи сестрами?

— Ні, ніколи.

— А коли б трапилася така нагода, хіба вас мучила б за це совість? Хіба відмовили б ви, якби прийшла до вас стривожена, замерзла сестра й попросила місця коло вас?

— Гадаю, що ні.

— А хіба я не мати ваша?

— Так, але ж заборонено це.

— Друже, то я іншим забороняю, а вам дозволяю і прошу вас про це. Зогріюся хвилинку й піду. Дайте мені руку… — Я дала. — Ось доторкніться: я тремчу геть уся, я мов камінь…

І це була правда.

— Ох, паніматонько, — сказала я, — ви ж занедужаєте! Ось стривайте, я посунусь на край, а ви ляжете на тепле…

Я влаштувалася збоку, підняла ковдру, і вона лягла на моє місце. Ох, як їй погано було! Вона тремтіла геть усім тілом, хотіла сказати мені щось, хотіла присунутись, але не могла ні говорити, ні зворухнутися. Шепотіла мені:

— Сюзанно, серденько, підсуньтеся трохи…

Вона витягнула руки, я повернулась до неї. Вона ніжно взяла мене, пригорнула до себе, праву руку просунула попід моїм тілом, а другу зверху і промовила:

— Я мов крига, така холодна, що боюся доторкнутися до вас, щоб і вам не зашкодити.

— Не бійтесь нічого, паніматонько.

Вона зразу поклала мені одну руку на груди, другу — на пояс. Ноги поклала попід моїми, і я стискала їх, щоб зігріти, а люба паніматка казала:

— Ох, друже, дивіться, як хутко зігрілися мої ноги, бо ніщо не відділяє їх від ваших.

— А що ж заважає вам усій зігрітися отак? — сказала я.

— Нічого, коли ваша ласка.

Я повернулася до неї обличчям, вона закотила сорочку, я вже хотіла свою закотити, як тут щось голосно стукнуло двічі у двері. З переляку я схопилася з ліжка в один бік, настоятелька — в другий; ми прислухалися й почули, що хтось навшпиньки відійшов до сусідньої келії.

— Та це сестра Тереза, — мовила я. — Певно, вона побачила, як ви йшли коридором і зайшли до мене. Вона підслухала й почула нашу розмову. Що вона скаже?.. — Я зовсім обмерла.

— Так, то вона, — роздратовано сказала мені настоятелька. — То вона, безперечно. Але, сподіваюсь, вона довго пам'ятатиме свою зухвалість.

— Ох, паніматонько, — сказала я, — не завдавайте їй лиха!

— Прощайте, Сюзанно, добраніч. Лягайте, спіть добре, від молитви я вас звільняю. Піду до тої навісної. Дайте мені руку.

Я простягла їй руку через ліжко. Вона закотила рукав і почала, зітхаючи, цілувати мені її геть уздовж від пучок аж до плеча. Потім пішла, погрозившись провчити зухвальницю, що зважилася потурбувати її. Я зразу ж пересунулась на другий бік ліжка, до дверей і почала прислухатися — вона зайшла до сестри Терези. Мені хотілося встати і втрутитися в розмову між нею та настоятелькою, коли б справа повернулася жорстоко, але була так схвильована й збентежена, що воліла краще лишитися в ліжку. Тільки ж заснути я не могла. Думала про те, що стану предметом осуду в монастирі, що цю пригоду, таку просту саму по собі, тлумачитимуть чорно, що тут ще гірше буде, як у Льоншані, де мене не знати в чому звинуватили; що про нашу провину дізнаються начальники, нашу паніматку усунуть з правління й обох нас суворо покарають. Тим часом я все дослухалася, нетерпляче чекала, коли паніматка вийде від сестри Терези. То, мабуть, важко було залагодити цю справу, бо вона пробула в неї мало не цілу ніч. Мені так жаль було настоятельку! Адже вона була в самій сорочці, без нічого, розгнівана, та ще й дуже змерзла.

Уранці мені так хотілося скористатися з її дозволу й поспати. Проте мені спало на думку, що робити так не можна. Я мерщій одяглася й перша прийшла до церкви. Настоятельки й Терези не було. Це мене дуже потішило, бо, по-перше, від присутності цієї сестри я завжди ніяковіла; по-друге, коли їй дозволили не прийти на відправу, то, мабуть, її вибачили, а вибачення вона могла здобути лише на умовах, які мусили мене заспокоїти. Я не помилилася. Скоро кінчилася відправа, як настоятелька прислала по мене.

Я пішла. Вона була ще в ліжку, виглядала розбитою. Сказала мені:

— Я змучилася, не спала. Сестра Тереза — божевільна. Коли таке з нею ще раз трапиться, я її замкну.

— Ох,