Хайміто фон Додерер - Книга пригод 3

скарб, поклала без усякої допомоги собі на праве плече, тріумфуючи, обвила його своїми дужими руками і повернулась, повагом ідучи з своєю ношею, до хорів, де на відкритому підвищенні всі повинні були побачити її. Юрба — дворяни, попи, селяни — всі, що заповнили просторий корабель церкви, затамувавши подих, стояли, стиснуті голова до голови. Репетуючи, лаючись, погрожуючи й благаючи, заступила їй дорогу абатиса з своїми черницями.

Однак Гертруда, звівши вгору сяючі очі, голосно промовила:

— Тепер, Божа Матір, чини чесно! — І дужим голосом, наче робітник, що проносить через натовп колоду, гукнула:

— Гей, дорогу!

Всі розступились, і вона пішла по храму, туди, де її чекало на чолі з вікарієм місцеве духівництво. Погляди всіх були прикуті до обтяженого плеча і скривавленого обличчя. Та справжній хрест був занадто важкий для Гертруди, і богиня не полегшила її тягаря. Засапавшись, уривчасто дихаючи, вона йшла все повільніше, згинаючись дедалі нижче, немовби її оголені ноги прилипали й приростали до землі. Вона спіткнулась, та зібралася з силами і випросталась, знову спіткнулась і впала на ліве, потім на праве коліно, з усіх сил намагаючись знову підвестись. Марно! Ось ліва рука відділилась від хреста, випросталась, вперлась об долівку і якусь мить витримувала всю вагу тіла. Потім рука хруснула в суглобі і впала. Оповита тернами голова важко схилилася вперед і гучно вдарилась об кам'яні плити. На дівчину з гуркотом повалився хрест, який вона, падаючи, випустила з правої руки.

Це була кривава істина, а не шахрайство. Зітхання вирвалося з тисячі грудей. Перелякані черниці витягли Гертруду з-під хреста і звели на ноги. Падаючи, дівчина знепритомніла, та була міцною і швидко очутилась. Вона провела рукою по чолу. Погляд її впав на хрест, що звалив її. По обличчю її розлилась посмішка вдячності за недаровану їй богинею поміч. Тоді вона вимовила з небесною веселістю жартівливі слова:

— Ти не хочеш мене, Пречиста Діво, — тоді мене захоче інший!

Ще в терновому вінку, закривавлених колючок якого ч вона, здавалось, не відчувала, дівчина поставила ногу на першу приступку хорів. Одночасно її очі блукали, шукаючи когось у натовпі, і знайшли-таки його. Була глибока тиша.

— Гансе із Сп'юги, — голосно й чітко спитала Гертруда, — чи візьмеш ти мене заміж?

— Звісно, так! З великою радістю! Тільки зійди-но вниз! — відповів з глибини приміщення твердий і впевнений чоловічий голос.

Так вона й зробила і, сяючи від щастя, почала спускатися з приступки на приступку, знову проста селянка, що швидко й охоче забула захопливе видовище, яке вона показала натовпові; тепер вона здійснила своє скромне бажання і могла повернутись до звичайного життя. Смійся з мене, Козімо! Я був розчарований. Якусь коротку мить селянка здалась моїй збудженій уяві втіленням вищої істоти, витвором демонічної сили, істиною, що переможно нищить ману. Але — «Що таке істина?» — спитав Пілат[63].

Коли я, заглиблений у ці думки, сходив з хорів, мене потягнув за рукав мій гонець, який повідомив, що з раптовим одностайним піднесенням на папу обрано Отто Колонну, і розповів про деякі цікаві обставини.

Коли я знову підвів очі, Гертруди вже не було. Збуджений натовп хвилювався й галасував, розділившись на два табори, що одстоювали різні думки з приводу події. З гурту чоловіків долинали вигуки: «Стара відьма!», «Шахрайка!» Це стосувалось абатиси. Жіночі голоси кричали: «Грішниця! Безсоромна!» Вони мали на увазі Гертруду. Та чи розгадали одні благочестивий обман, чи вважали другі, що чудо знищене світським духом Гертруди, — байдуже. В обох випадках реліквія втратила свою силу, і дійовість чуда скінчилась.

Завзята Брігітточка, яку народ обсипав грубою лайкою, почала й собі зухвало відмагатись, а на зніяковілих обличчях присутніх попів відбилась ціла гама настроїв — від хитрості до найщирісінької дурості.

Я відчув себе духовною особою і поклав край скандалу. Зійшовши на кафедру, я урочисто оголосив християнам: «Habemus pontificem dominum Othonem de Colonna»[64] — і заспівав звучне Те deum[65], до чого гучно приєднався спочатку хор черниць, а далі і весь люд. Коли молитву було скінчено, дворяни й селяни рушили — хто на мулі, хто пішки — в дорогу до Констанца, де після закінчення трицарювання пап[66] дароване urbi et orbi[67] благословення мало діяти з потрійною силою.

Plaudite, amici.[68] Я кінчаю.

Коли Констанцький собор, який тривав довше, ніж ця невеличка історія, також закінчився, я з ласкавим владикою своїм, найсвятішим Мартіном V, повертався через гори. У готелі в Сп'юзі, на північ від небезпечного перевалу, я впізнав у наших господарях Анселіно й Гертруду, цілком здорових і задоволених. Вона була не в задушливій келії, а скелястому міжгір'ї, що провіювалось вітром, з немовлям біля грудей і з шлюбним хрестом на плечі.

Прийми в дар, найясніший Козімо, цю «facezia incognita»[69], на додаток до рукописів Плавта, які я теж дарую тобі зараз, чи, краще сказати, вітчизні, для якої ти батько, і науці, бо твої зали з усіма їх скарбами відчинені для всіх.

Козімо люб'язно відповів.

— Дякую тобі і за те, і за друге — і за твого Плавта, і твою фацецію. А цей келих, — він узяв чудовий кубок, прикрашений зображенням сатира, — я вип'ю за мого чесного Поджо і його русяву германку.

Гості випили й посміялися. Потім розмова перейшла від Плавта на тисячу інших відкритих скарбів та розгорнутих пергаментів і до величі теперішнього віку.

Анатоль Франс

ЧУДО ЗІ СКНАРОЮ

Оповідання

1

У славному місті Падуї, заснованому ще Антенором, братом троянського царя Пріама, жив собі близько року 1220-го від Різдва Христового міщанин на ім'я Нікколо Беккіно. У спадок дістався йому палац на вулиці св. Агати, а також маєтки з угіддями на околиці міста.

Всупереч звичаям заможних падуанців, він не користувався срібним посудом, а задовольнявся, як усі прості люди, олов'яними мисками і кухлями, та й ті звелів зробити такими маленькими, що вони вміщали лише трохи вина та м'яса. А чинив він так для того, щоб менше витрачатись на їжу. Хоч дрова в Падуї були дешеві, Нікколо топив свій камін усяким мотлохом і проводив усю зиму майже без вогню, бо вважав, що топити дровами — це все одно що пускати своє майно на вітер.

Він охоче позичав гроші всім, хто їх потребував, але тільки під заставу і за добрий процент. На таких умовах він був дуже послужливий, про що свідчила його величезна кована скриня, повна розписок, де на доброму пергаменті було чітко і