Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

хтось покликав: «Досю!» Дівчина зібрала з конторки розкладені листи і вийшла, легко і часто постукуючи каблучками. Білявий червоноармієць глянув їй услід і, повернувши до Олексія захоплене обличчя, витягнув губи, ніби кажучи: «Ух ти, мамо рідна!» Він ще пововтузився з своїм мішком, попросив в Олексія тютюнцю, закурив, потім довго читав плакати на стіні. Йому не хотілося йти. Нарешті, розчаровано зітхнувши, взяв мішок під пахву і теж пішов.

Олексій знайшов на столі обгризену ручку, очистив перо від чорнильної гущі, що налипла на нього, і замислився. Кому писати? Силіну? Може, Вороньку? Ні, не все не те. Дівиця працює на пошті, що як лист потрапить їй до рук?..

Він почухав потилицю і написав таке:

«Здрастуй, Сергію!

Пишу тобі втретє, а відповіді все нема. Тепер я не в Херсоні, а в Олешках. Рідних не знайшов. Катя з чоловіком кудись поїхала. Від батька немає вістей. В госпіталі, де я лежав, зі мною мало не трапилась біда…»

Олексій описав «м'ясний бунт» і свою вигадану участь у ньому.

«Зараз я — писар в штабі. Робота нудна, та мені іншої і не треба. Сподіваюсь на зміни в житті, про які ти знаєш, але поки що немає нагоди…»

Слово «зміни» Олексій двічі підкреслив. Хай Федосова вгадує, що він хотів сказати!

Наприкінці листа він передав вітання якимось неіснуючим Глібові й Олегові…

Поки Олексій писав, Федосова повернулася за стойку. Підводячи голову, він кілька разів ловив на собі її пильний, вивчаючий погляд. Людей за цей час заходило небагато: дві бабусі, вагітна жінка з дитиною на руках та літній червоноармієць з обозу, який приніс пачку листів. Усі вони не викликали підозри і довго не затримувались.

Перечитавши свій твір, Олексій придумав адресу: «Харків, Церковна вулиця (в кожному місті є така, напевне, і в Харкові теж), будинок Соколова, Сергієві Петровичу Соколову». І, склавши листа трикутником, поніс його до поштової скриньки, що висіла біля дверей.

— Написали?

Олексій зупинився. Федосова посміхалась йому з свого віконця.

— Та от… написав. Дякую за папір…

— Давайте сюди, я в чергову відправку пущу.

— Будь ласка…

Вона взяла листа, глянула на адресу.

— У Харків? У вас там рідні?

— Ні, просто друг. Сам я тутешній, херсонський.

— Виходить, ми земляки.

— Ви теж з Херсона?

— Я народилась в Олешках, та це ж бо все одно, — вона засміялась. — А в Харкові я також жила — у дядька, на Сумській вулиці, знаєте таку?

— Чув…

— Соколов, Соколов, — повторювала вона, наче пригадуючи, — знайоме прізвище. Це не фабрикант Соколов?

— Ні, він, адвокат. Тобто не мій друг, зрозуміло, а його батько.

— Значить, не той. — Вона відклала лист. — У Харкові був фабрикант Соколов, рідний брат відомого херсонського підприємця. А ваш — адвокат? По-моєму, теж щось чула. А як ви потрапили в Харків? — спитала вона.

— Та я, власне, там не був, — сказав Олексій. Він вирішив не дуже забріхуватись, щоб не наплутати чого. — Мій батько замолоду дружив з батьком Сергія, і Сергій щороку приїздив до нас на літо.

— А чим, якщо не секрет, займався ваш батько?

— Він… він працював у Вадона, — відповів Олексій тоном, з якого можна було зробити висновок, що його батько був щонайменше, інженером.

Вона байдуже спитала:

— Він і тепер там працює?

— Зараз я нічого не знаю про нього.

— А… Пробачте! Жахливий час! Усе так переплуталось, змішалося. Брати проти братів… Коли це скінчиться! Адже так не може бути вічно? Правда? Ось ви, військові, ви ж повинні знати, скільки це ще триватиме?

Олексій, посміхаючись, розвів руками.

— От і всі так, кого не спитаєш, а ти гадай! — Вона ображено надула красиві яскраві губи.

— Хто ж вам відповість! — засміявся Олексій, прагнучи не збитися з запропонованого нею тону легкої «інтелігентної» розмови. — Я працюю в штабі, — Федосова підняла брови, — і то не знаю. Правда, посада в мене скромна: всього тільки писар, але, думаю, що і командуючому не під силу таке питання,

— Це правда! — зітхнула вона.

Так вони розмовляли біля поштової стойки, і їх розмова нічим не відрізнялась од десятків тисяч подібних розмов, які велися на вокзалах, пристанях, у теплушках, на базарах — всюди, де воєнне безладдя випадково зводило людей. Кожному хотілось виговоритися, розповісти про своє горе, дізнатися про чуже, поділитися чутками і новинами.

Якось само собою вийшло, що Олексій розповів Діні (вони познайомились) «все» про себе: вчився в гімназії, мати померла, батько добровільно пішов в армію, а коли грянула революція, зник — ні слуху ні духу… Розповів про Катю, про її чоловіка, якого видав за власника крамниці, про те, як у вісімнадцятому році, піддавшись хлопчачим пориванням, пристав до фронтовиків, а коли перемогли німці, змушений був тікати з. Херсона, потрапив в армію, і закрутило, і понесло… Потім поранило в плече поблизу Верхнього Токмака, відпустили на побивку додому, а по дорозі схопив тиф і, замість додому, знов потрапив у госпіталь. Рідних у Херсоні не знайшов. Що лишалось робити? Знову потрапив в армію…

Діна, в свою чергу, розповіла, що встигла закінчити гімназію. Ні, її життя минало, звичайно, не так бурхливо, як в Олексія, але що з того! Хіба це життя! Мріяла про артистичну кар'єру, вірила у високі ідеали, чекала чогось незвичайного. Де це все? Сам порох і тлін. Хоч би повірити в що-небудь! Навколо грубі, нецікаві люди. «Ви ж бачили…»

Бесіда поступово ставала дедалі задушевнішою. Що ж особливого? Обоє виховувалися приблизно однаково, вчились у гімназії. Цікаво ж знати, як у ці важкі роки склалась їхня доля. Ось Олексій служить у червоних, а Діна знає декого, хто служить у білих, і, уявіть собі, це теж непогані люди. Хто ж із них правий? Важко, дуже важко розібратися!

— У вас, мабуть, таких сумнівів не буває, — говорила вона, зітхаючи. — Ви, напевно, твердо переконані в своїй правоті?

На жаль, відповів Олексій, і він не може цього сказати. Раніше, правда, був переконаний, вірив, навіть, якщо хочете, горів. Дома його не розуміли, пішов наперекір усім. Думав: революція, мрія людства… А що вона принесла, ця мрія людства?.. Голод, сипняк, розруху… Та що там говорити!

— Ви ще довго пробудете в Олешках? — спитала Діна.

— Поки штаб не переїде. Боюсь, що скоро доведеться збиратися.

— Заходьте, поки тут. Хоч поговоримо…

— Дякую. Обов'язково прийду.

— Додому заходьте, — сказала вона просто. — Я живу з батьками. Вони трохи чудні, вам може здатися, але добрі. Вулиця Портова, четвертий будинок ліворуч, якщо йти від пристані. Ви вільні увечері?

— Тепер уже напевно звільнюсь!

— Тоді годині о дев'ятій, добре? У