Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

Едуар був не настільки песимістичний, він вважав, що все ще можна виправити. Казав, що коли я нічого не вартий на сидячій роботі… То, можливо, я виявлю себе як чудовий агент, першокласний комівояжер.

Варто було спробувати… Головне — зовнішній вигляд, а особливо бездоганний одяг… Аби я виглядав солідніше, мені накинули ще два роки, я одержав наджорсткий комірець з целулоїду, всі інші я понищив. На довершення всього на мої черевики натягли сірі гамаші, щоб мої ноги не здавались такими великими. Батько ставився до всього цього скептично, він уже не вірив у моє майбутнє. Натомість сусіди дуже переймалися мною й засипали порадами… Але й вони не надто сподівалися на мою кар'єру… Навіть сторож у Пасажі був невисокої думки про мене… Запалюючи ліхтарі, він заходив у кожну крамницю. Й розносив плітки. Він усе торочив, що я закінчу жалюгідним попихачем, приблизно так само, як і батько, здатним лише на те, щоб дратувати інших… На щастя, був ще Візьйо, марсовий, він був набагато поблажливіший, розумів мої труднощі й дотримувався протилежної думки, а саме, що я не злий хлопчик. Усе це давало поживу для постійних розмов… та я й далі сидів без діла… Треба було знайти для мене хазяїна.

Тут усі стали мізкувати над тим, що, власне, я буду рекламувати?.. Щодо моєї матері, то її найпотаємнішим бажанням було бачити мене ювеліром… Це здавалось їй дуже престижним. Акуратний комівояжер у бездоганному вбранні… Й потім, він стоїть за прилавком і тримає в руках цілі скарби. Але бути ювеліром — досить небезпечно! Доведеться постійно тремтіти за ті брязкальця! Тут умить можуть пограбувати, задушити й підпалити!.. Ох!..

Найнеобхідніше в цій справі — бездоганна чесність! Щодо цього нам нічого було боятися! Мої батьки, такі вимогливі, настільки маніакально зосереджені на честі у справах, були чудовими поручителями!.. Я міг відрекомендуватися будь-якому роботодавцеві!.. Найвідомішому, найдоскіпливішому: зі мною він міг бути абсолютно спокійним! Ніколи, скільки ми себе пам'ятаємо, в нашій родині не було жодного злодія, жодного!

Тож ми вирішили взятись за пошуки. Мати хотіла напитати роботу спершу в тих, кого знала… Їм нікого не було потрібно… Незважаючи на моє щире бажання, мені важко було знайти роботу, навіть на випробувальний термін.

Аби зробити мене показнішим, мене знову екіпірували. На моє утримання витрачалася купа грошей, майже як на інваліда. Мій костюм потерся… Черевики зносилися… На додачу до гарно підібраних гамаш я одержав нові англійські черевики фірми «Блумфілд» з підметками, які сильно виступали, справжні говноступи. Їх спеціально взяли на два розміри більші, аби вони послужили принаймні два роки… Я мужньо терпів їхню вузькість та незручність. Пірнувши в них, на вулиці я виглядав, як водолаз…

Після того, як мене так причепурили, ми з матір'ю наступного дня пішли за адресами. Координати своїх знайомих дав нам дядько Едуар, решту ми знайшли в адресному довіднику. Пані Дівонн стерегла крамницю до полудня, весь час, поки ми блукали в пошуках роботи. Та запевняю, то була не прогулянка. Ми обійшли весь квартал Маре, кожні двері та всі навколишні вулиці, Кенкампуа, Галант, Оз-Урс, В'єй-дю-Тампль… У всіх цих місцях ми буквально обнишпорили кожен поверх…

Мати ледве встигала, накульгуючи за мною… Та! га! дак! Та! га! дак!.. Вона пропонувала мене в родини дрібних надомників, які постійно сидять за пляшкою у своїй барлозі… Пропонувала ненав'язливо… Як зайве домашнє начиння… Маленький поденник, дуже корисний… невибагливий… надзвичайно кмітливий, старанний, енергійний… І дуже моторний! На наш дзвінок вони ледь прочиняли двері… насторожено визирали… завжди з цигаркою в руці… роздивлялися мене поверх окулярів… досить довго витріщалися на мене… Але я їх не приваблював… Перед цими типами у м’ятих халатах моя мати заводила свою пісеньку:

— Вам потрібен новий агент, пане?.. Я його мати. Я його привела… Він робить усе пречудово… Дуже приємний хлопець… Зрештою, будь ласка, можете перевірити… Ми вже дванадцять років живемо в Пасажі Березіна… Хлопець з дитинства звик до торгівлі!.. Його батько працює в конторі «Коксінель-Енсанді». Ви, звичайно, чули?.. Ми не заможні, проте не маємо жодних боргів… Для нас найголовніше у справах — добре ім'я… Його батько працює у страховій фірмі…

Уранці, зазвичай, ми обходили десь чоловік з п'ятнадцять… Різношерста публіка… Оправники, шліфувальники, майстри з виготовлення ланцюжків, майстри мідних інструментів і навіть такі типи, які зараз уже зникли — майстри, що золотили срібло, та шліфувальники агатів…

Вони знову й знову нас розглядали… Нацуплювали окуляри, аби краще роздивитися… Чи це, часом, не бандити… не злодії, що втекли з в'язниці!.. Заспокоївшись, вони ставали люб'язнішими, навіть виявляли співчуття!.. Але їм ніхто не був потрібний… Наразі! Вони не мають на це коштів… Вони змушені самі ходити до клієнтів… Всією родиною вони трудилися в тісних кімнатчинах… На всіх семи поверхах чудових старих будинків були ніби випорпані нірки, крихітні печери, комірки їхніх майстерень… Тут не до зовнішнього блиску. Вони всі скупчилися там усередині. Дружини, діти, бабусі — всі гуртом брали участь в роботі… Ну, навіщо їм учень, та ще й перед Різдвяними святами?..

Коли моя мати, відкинувши всі намагання їх причарувати, пропонувала взяти мене принаймні на пробу без оплати… це викликало в них різкий спротив. Вони якось нараз зіщулювалися. Й гримали дверима перед носом! Їх лякала надмірна поступливість! Це було надто підозріло. Потім слід було все починати спочатку! Мати намагалася увійти в довіру. Та на це, очевидно, годі було сподіватись. Може, просто віддати мене в учні до оправника чи шліфувальника?.. Надто пізно, мої пальці вже ніколи не набудуть необхідних навичок… Тоді як язиком я ще міг працювати, комівояжер, приємний молодий агент… Моє майбутнє, хоч куди кинься, було майже втрачене…

Коли ми поверталися додому, батько запитував, що в нас нового… Через невдачі, які нас буквально переслідували, він просто дурів… Цілими вечорами він вимальовував у своїй уяві жахливі видива. В його макітрі вміщалося стільки всього, що ним можна було замінити всіх пацієнтів у двадцяти божевільнях…

У матері від постійного ходіння по сходах ноги геть скрутило… Вона корчила жахливі гримаси, коли ми сиділи за столом… їй шпигало в стегнах… зводило судомою литки…

Проте щоранку ми вирушали за новою адресою… Вулиця Реомюр, вулиця Ґренета… Бастилія і Женер… а особливо Площа Воґезів… Кілька місяців запобігань, брудних сходів, нескінченних походеньок, втоми, численних принижень — і мати стала підозрювати, чи в мене на лобі часом не написано, що я просто ні до чого не здатний нероба?.. Мій батько щодо цього вже не мав жодних