Агафангел Юхимович Кримський - Андрій Лаговський

я швидше оддаю біднякам ті гроші, яких мені й не треба. От совість і заспокоюється трошки, і засинає в дрімоті; а я вертаю додому, щоб спокійнісінько бути й надалі паразитом убогої суспільності, та ще й почуваю себе немало виправданим… «Хитро, мудро і невеликим коштом», — як каже возний у Котляревського… Ну, то як же наректи мою психіку?.. Хіба це не простісінький егоїзм?.. Та що ж ви мовчите, як у рот води набрали, Ганно Володимирівно?!

— Я мовчу тому, що думаю, як гарно було б, коли б усі егоїсти думали й робили так, як ви… Тільки ж, вибачайте мені, я вашому щастю не дуже й вірю… На вашому дитячо-радісному обличчю скільки перебутої меланхолії видко!

Професор задумався.

— Ваша правда… — поволі протяг він. — Тепер я забувся про тую меланхолію, але вона в мене єсть або була. Тільки ж причина їй була не в тім, щоб я мучився думками про свій паразитизм… Меланхолія завжди находила на мене з самоти… і серце боліло не раз без видимої причини… Єсть у людини, мабуть, вроджена потреба, щоб до когось прив’язатися душею, і коли нема до кого, то душа заниває… Але тепер я й забув про те занивання, бо я — не сам, а маю цілу сім’ю, де мене люблять.

— Ви вірите, що тая ідилія довго тягтиметься, — сказала Петрова, не помічаючи, що вона одбігає од теми. Та професор і не хотів уже вертати її до перерваної теми. — Ох, не вірте самому собі, — казала вона вже без іронії, — в кожній приязні єсть свій період свіжої, нової весни і гарячого літа, а за ними — неминучий період слотливої осені й холодної зими…

Лаговський недовірливо слухав її, — ніби хотів своїм мовчанням сказати: «Цього бути не може: я Шмідтів любитиму довіку, а вони мене». Та нічого того не вимовив, а натомість безжурно проказав вірш із Гейне:

Нехай мене взавтра ти й зрадиш,

Сьогодні ж іще ти моя,

І тим-то в обіймах у тебе

Подвійно втішаюся я…

Але з його безжурного тону видко було, що оцей Гейнів вірш виплив зовсім не з серця його, бо він сподівається вдержати своє щастя і сьогодні, і взавтра, і післязавтрього і сподівається повік не пізнати жодної зими для своєї приязні з Шмідтами.

Розмова таким способом зовсім одбігла од міркувань про особу Лаговського. Потроху темою стали всякі туапсинські враження; розмова доторкнулася тих греків Андропулів, у яких жив Лаговський із молодими Шмідтами. Він оповідав про них Петровій з великою симпатією, казав, що попереду вони йому самому були не подобалися, а тепер — дуже до вподоби.

— А спитаєте, чим вони викликають симпатію до себе, оті не дуже освічені греки? Може, вони прості, безпосередні діти природи, не зачеплені антипатичною цивілізаційною гнилизною? — оповідав він. — Так ні, не те! Вони не діти природи. Бо хоч не видко в них великої освіти, але рівночасно бачиш в них цілу безліч вродженої глибокої культурності, якої нема, наприклад, у завсідніх сусідів грецької нації — в турків та татар: бо і ті — дуже й дуже симпатичні, але видко, що варвари. А греки?.. Комерсанти, практиканти, а заразом естетики, поети!.. Давніше я не хотів був згоджуватися з Володимиром Ростиславовичем, коли він казав, що нащадки тисячолітньої культурної нації серед усяких несприятливих обставин, серед повного занепаду, задержують у своїй крові дещо таке, що їх одрізняе вигідно й аристократично од простих варварів… Я сперечався був проти цього, а отже, потроху я з практики несвідомо прийшов до такого самого пересвідчення… Скільки поетичних вражень викликають собою ті греки!.. І їхня мова, хоч і змінилася вже супроти класичної старовини, завжди ще нагадує антично-еллінську… і їхні рухи дуже часто страх які антично пластичні, еллінські!.. І в їхньому побуті, поруч меркантильності, скільки єсть поезії!.. А от якби ви побачили мою вченицю, коли вона сидить попід пальмами коло фонтана!.. І вона, і вся картина аж проситься на полотно!.. Артеміда, та й годі!

— Може, ви в ній закохалися? — зашуткувала художниця. — І тому вам усі греки поетичні?

— Ет!.. — комічно одмахнувся рукою професор. — Попросту бачу поетичність, через те й кажу, що це — поезія… А ото ще, пам’ятаю, бачив я раз, як на горі сидів один тутешній грек з фесом на голові… Так сидів він у такій мальовничій позі і мав таке обличчя, що мені зараз нагадалися клефти і їх пісні, що іноді — лицарсько-гайдамацькі, а іноді — лицарсько-трубадурські… І я зовсім легко вірю, що отой мій грек… а він простий крамарчук… потрапить складати такі самі гарні пісні, які є в клефтів… Ах! От іще згадав про грецьку народну поезію: недавнечко я й сам пізнав од наших хазяїв одну співанку… простенька вона, а скільки в ній колористичності! —

Χαρω το κειν το στομα σου

Το μοσχομυροδατο,

Που μεκαμε γκιουλε-γκιουλε

Τον νουν μου κεχασα το.

…Один із моїх приятелів Шмідтів переложив се по-російськи он як:

О, дай вкусить с прелестных уст

Цветок благоуханный,

Который свёл меня с ума

Улыбкой непрестанной…

— А один раз бачив я, як наш господар пив вино на балконі над морем і сперечався про щось… не скажу, може, навіть і грубо лаявся… Так я аж заглядівсь на нього! Сердиться, маха руками, стука кулаком об стіл, щось белькоче. Скажете, це дуже неелегантно? Ну, а повірте, що збоку на це дивитися — виходить любо! Бо жести його — такі вимовні і красиві!.. Він піднімає серед спору свою чарку і випиває — то й це виходить у нього так елегантно, що аж ефектно!.. Чую, кричить він щось, кричить сердито, мабуть, лається… — так що ж мені робити, коли я раптом виразно розчуваю з-посеред його сердитої мови одну прекрасну, дуже архаїчну, ще аж гомерівську граматичну форму! Такої форми не було вже й у аттицькому наріччі, бо вона й там уже затратилася; але, бачимо, вона ще й досі в живій мові Малої Азії не вимерла!.. Чую сей античний архаїзм, що знаю його тільки з «Іліади» та «Одіссеї», та й почуваю себе самого — варваром, а того грека — елліном… А на фоні тієї сцени — голубе море…

— Вибачайте, професоре, що вас переб’ю, — з тонким усміхом перервала його патетичну мову художниця, — тільки ж, хоч і я саму себе