Джон Максвелл Кутзеє - Безчестя

залишився ні з чим. А сьогодні я проїжджав Джордж і подумав, що можу зупинитися й поговорити з вами. Я пам’ятаю, що наша минула зустріч була… гарячою. Але вирішив, що однаково заскочу й розповім вам усе, як на сповіді.

Усе, сказане ним до цієї миті, — правда. Він хоче розповісти все від щирого серця. Інша справа, що там, у нього на серці?

Ісаакс тримає в руках дешеву кулькову ручку «Бік». Він пробігає по ній пальцями згори вниз, перевертає, пробігає пальцями згори вниз і так знову та знову; рухи здаються швидше автоматичними, ніж нетерплячими.

Лур’є продовжує:

— Ви чули цю історію такою, як вона виглядає для Мелані. Я хотів би розповісти вам свою версію, якщо ви готові її почути.

Усе почалося ненавмисно з мого боку. Це почалося як пригода, одна з тих випадкових невеличких пригод, які трапляються з певними чоловіками, які траплялися зі мною і тримали мене на плаву. Перепрошую, що доводиться так казати. Я намагаюся бути відвертим.

Тим не менш, у випадку з Мелані сталося дещо неочікуване. Я вважаю це вогнем. Вона розпалила в мені вогонь.

Він на мить змовкає. Ручка продовжує свій танець. «Випадкова невеличка пригода. Певні чоловіки». Чи траплялися пригоди з цим чоловіком за столом? Чим довше він на нього дивиться, тим більше сумнівається. Він не здивується, якщо Ісаакс служить десь у церкві, дияконом чи паламарем, ким би не був цей «паламар».

— Вогонь, що в ньому такого надзвичайного? Якщо він згасне, ви чиркаєте сірником і розпалюєте новий. Так я звик думати. Але в давні часи люди поклонялися вогню. Вони б двічі подумали, перш ніж дозволити померти вогню — богові-полум’ю. Саме таке полум’я розпалила в мені ваша донька. Недостатнє, аби спалити мене, але справжнє — справжній вогонь.

Обгорілий — горілий — випалений.

Ручка припиняє свій рух.

— Містере Лур’є, — каже тато дівчини, і на його обличчі з’являється крива болісна усмішка. — Я запитую себе, що ви, у біса, собі задумали, щоб приходити в мою школу й розповідати історії…

— Перепрошую, це обурливо, я знаю. Але це вже кінець. Це все, що я хотів сказати на свій захист. Як там Мелані?

— У Мелані, якщо ви вже питаєте, усе гаразд. Вона щотижня телефонує. Продовжує навчання, їй дали спеціальний дозвіл, певен, ви розумієте, зважаючи на всі обставини. У вільний час вона продовжує працювати в театрі й досить успішно. Отже, з Мелані все гаразд. А як щодо вас? Що ви плануєте робити тепер, коли пішли з посади викладача?

— Вам буде цікаво почути, що я теж маю доньку. Вона володіє фермою, я сподіваюся провести трохи часу з нею, буду допомагати. А ще я мушу закінчити книжку, щось на кшталт книжки. Так чи інакше мені буде чим зайнятися.

Він змовкає. Ісаакс роздивляється його так уважно, що, як йому здається, аж пронизує поглядом.

— Тож, — озивається Ісаакс ледь чутно, і слова злітають з губ, наче зітхання, — попáдали лицарі[83].

«Попáдали»? Так, це було падіння, можна навіть не сумніватися. Але «лицарі»? Хіба його можна назвати лицарем? Він вважає себе непримітною людиною, котра щоразу стає ще непомітнішою. Малюнком на берегах історії.

— Можливо, нам це корисно, — припускає він, — падати час від часу. Поки ми не розбиваємося.

— Добре. Добре. Добре, — бурмоче Ісаакс, пришпилюючи його до стільця своїм рішучим поглядом. Він уперше помічає в чоловікові схожість із Мелані: така ж форма рота й вуст. Він імпульсивно тягнеться над столом, намагаючись потиснути чоловікові руку, але натомість гладить її. Прохолодна безволоса шкіра.

— Містере Лур’є, — каже Ісаакс, — чи є ще щось, що ви хотіли б розповісти мені, крім вашої із Мелані історії? Ви згадували, що маєте якийсь тягар на серці.

— На серці? Ні. Ні, я просто заїхав по дорозі, щоб дізнатися, як там Мелані. — Він підводиться. — Дякую, що зустрілися зі мною, я це дуже ціную. — Цього разу він прямо простягає руку. — На все добре.

— На все добре.

Він уже біля дверей — власне кажучи, він уже в порожній приймальні, — коли Ісаакс гукає його:

— Містере Лур’є! Заждіть хвилинку!

Він повертається.

— Які у вас плани на вечір?

— На сьогоднішній вечір? Я зупинився в готелі. У мене немає планів.

— Приходьте до нас поїсти. Приходьте на вечерю.

— Не думаю, що вашій дружині це сподобається.

— Можливо. А може, і ні. Приходьте, хай там що. Переламайте з нами хліб. Ми сідаємо за стіл о сьомій. Давайте я запишу вам адресу.

— Немає потреби. Я вже там був і познайомився з вашою донькою. Це вона мене сюди скерувала.

Ісаакс і оком не змигнув.

— Добре, — каже він.

Ісаакс сам відчиняє вхідні двері.

— Заходьте, заходьте, — пропонує він і веде гостя до вітальні. Ніде не видно ані дружини, ані другої доньки.

— Я приніс дари, — повідомляє він і простягає пляшку вина.

Ісаакс дякує, але, схоже, не певен, що з нею робити.

— Вип’єте трохи? Я піду відкоркую. — Він виходить з кімнати; потім із кухні лунає шепіт. Чоловік повертається. — Схоже, ми десь загубили штопор. Але Деззі позичить у сусідів.

Ясно, вони непитущі. Йому слід було про це подумати. Невеличке строге міщанське господарство, ощадливе й розсудливе. Машину помито, газон пострижено, заощадження зберігаються в банку. Усі їхні ресурси зосереджені на тому, аби дати путівку в майбутнє двом дорогоцінним донечкам: розумниці Мелані, з її театральними амбіціями, і красуні Дезіре.

Він згадує Мелані у перший вечір їхнього ближчого знайомства — вона сидить поруч із ним на канапі і п’є каву з чаркою віскі, котра мала завдання — неохоче на думку спадає слово — «підмазати» її. Її маленьке ладне тіло; її сексуальний одяг; її очі збуджено блищать. Дівчинка робить крок до лісу, де шастає дикий вовк.

Дезіре-красуня заходить до кімнати з пляшкою і штопором. Перетинаючи кімнату в його напрямку, вона на мить затинається, усвідомивши, що повинна привітатися.

— Та? — бурмоче дівчинка трохи зніяковіло і простягає йому пляшку.

Отже, вона здогадалася, хто він такий. Вони обговорювали його, можливо, посперечалися через нього: небажаного гостя, чоловіка на ім’я Морок.

Батько ловить її руку своєю.

— Дезіре, — каже він, — це містер Лур’є.

— Привіт, Дезіре.

Дівчинка відкидає назад волосся, котре затуляло їй обличчя. Вона зустрічається з ним поглядом, досі соромлячись, але тепер почуваючись впевненіше під батьковим крилом.

— Привіт, — бурмоче Дезіре; і він думає: «О Господи, Боже мій!»

Щодо дівчинки, їй не вдається приховати від нього думки у своїй голові: «Отже, це той чоловік, перед яким роздягалася моя сестра! Чоловік, із