Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

відповідала б потребам Східної Європи в цілому. Становище єврейського народу на українських землях та складне питання українсько-єврейських узаємин неодноразово привертали його увагу[85].

Суть єврейського питання на Україні, на думку Драгоманова, полягала в тому, що в цій країні євреї були одночасно “і нацією, і релігією, і станом” (Драгоманов уживав слова “сословие”, яке англійською мовою можна дослівно перекласти як “estate” і яке, в його вживанні цього терміну, близьке до сучасного американського поняття “група економічного тиску” (“economic pressure group”). Як національність (етнічна група) євреї мали певні расові риси, окрему мову (ідиш) та багато звичаїв і традицій, які відрізняли їх від навколишнього населення. Цю окремішність посилювало їхнє релігійне пов’язання з іудаїзмом. У такій державі, як царська Росія, з панівною державною церквою, релігійна меншість ipso facto виділялася як окрема група — група, яку можна було толерувати, але яку неможливо було повністю інтегрувати у життя країни. Нарешті євреї зосереджувалися на певних заняттях, переважно міського й торговельного характеру, з яких вони мали майже монопольні позиції. У багатьох місцевостях України слова “жид” (“єврей”) і “купець” були по суті взаємозамінимими.

Драгоманов спрямовував вістря полеміки як проти захисників традиційного російського дискримінаційного законодавства, так і проти тих російських і єврейських “поступовців”, які вбачали розв’язання проблеми в простому акті надання євреям громадянської рівності. Апологети чинної системи нерідко твердили, що антиєврейські закони та правила захищають селян від єврейської експлуатації. Драгоманов викриває хибність цього аргументу. Ці негуманні деспотичні закони та правила були пережитками середньовічних упереджень, проте вони явно не могли надати ефективний захист жертвам лихви та інших форм економічної експлуатації. Фактично єдиною групою, яка мала реальну вигоду від тогочасної системи, були нижчі чини російської поліції, яким ці умови відкривали багато нагод для хабарів та здирств. Для українців збереження т. зв. смути осілості було особливо шкідливим. Воно викликало штучну концентрацію євреїв в українських губерніях імперії і загострювало українсько-єврейські взаємини.

Стосовно надання громадянської рівності Драгоманов не мав жодного сумніву, що це було і необхідним, і бажаним. Однак він уважав це лише кроком на шляху до розв’язання єврейської проблеми. Справжня і повна емансипація означала не лише звільнення євреїв від правової дискримінації, але й звільнення українських мас від гноблення, несправедливості й неписьменності, а також звільнення єврейської спільноти від власних панів — обскурантів-цадиків та немилосердних плутократів.

Драгоманов створив цікавий соціологічний портрет єврейської меншості на Україні. Згідно з його аналізом, приблизно третину євреїв становили люди, що працюють і виробляють: селяни, робітники, ремісники, фахівці тощо. Друга третина була виразно паразитичною й експлуататорською: корчмарі, кредитори, лихварі, торговці, посередники, орендарі, які представляли інтереси держави або великих земельних помість і т. д. Третя група нещасливо коливалася між цими двома крайніми точками Нарешті, Драгоманов відзначав існування великої групи єврейських бідняків та жебраків. Соціальні інтереси єврейських трудівників були насправді близькими до інтересів неєврейських робітників і селян. Однак бідний єврей, який часто жив у крайніх злиднях, все ж таки відчував себе ближчим до свого багатого одновірця, аніж до свого бідного сусіди-християнина. Тому, хоча й мало користаючи з того сам, він не відчував ніяких докорів сумління, будучи посередником і виконавцем волі першого в систематичній експлуатації останнього. Шлях до розв’язання цієї проблеми пролягав через зміцнення почуття соціальної солідарності між робітниками, євреями та неєвреями. Це вимагало створення єврейських соціалістичних і робітничих організацій та поширення секулярної, прогресивної літератури і преси єврейською розмовною мовою. Однак, хоча соціалістів єврейського походження було в 1870–1880-ті роки вже досить багато, вони воліли працювати у “всеросійських” організаціях, зневажливо ставилися до будь-якої національної роботи серед свого народу, й полишали єврейські маси їхнім традиційним провідникам — цадикам і рабинам.

Кінцеву мету Драгоманова можна побачити у його проекті конституції для вільної України у складі сфедералізованої Росії[86]. Серед основних людських і громадянських прав, гарантованих для кожного громадянина, мала бути “недоторканість національності (мови) у приватному й публічному житті”. Відокремлення церкви від держави повинно було знищити саму ідею привілейованої, державної церкви. Відповідно до своєї основоположної федералістичної філософії Драгоманов підкреслював принцип самоврядування для кожної місцевої громади. У громадах, де більшість або ж велика меншість жителів були неукраїнської національності, їхня мова мусила мати офіційний статус.

Драгоманов не обмежувався теоретичним викладом своїх поглядів, але також робив певні спроби здійснити їх на практиці. З женевської друкарні Драгоманова 1880 р. вийшла невелика брошура під назвою “Від групи соціалістів-євреїв” (“От группы социалистов-евреев”[87]. Брошура була підписана: “За дорученням ініціаторів проекту: Родін”. Ця летючка закликала створити в Женеві “Вільну Єврейську друкарню”, яка друкувала б соціалістичну літературу розмовною єврейською мовою (ідиш); вона також містила докладний питальник для збирання даних про становище єврейського народу в Росії та Галичині. Ми не знаємо, хто входив до “групи єврейських соціалістів” і кому належав псевдонім “Родін”[88]. Проте не викликає сумніву, що автор чи автори були знайомі з ідеями Драгоманова, і навіть ймовірно, що він допомагав видати цю брошуру. Особливо “драгоманівським” за тоном був гострий докір зрусифікованим соціалістам єврейського походження, які не бажали працювати серед свого народу. До брошури додано постскриптум, підписаний Драгомановим та двома його співпрацівниками — К. Ляхоцьким і М. Павликом. У характерному уривку з цього постскриптуму читаємо:

“...Для соціалістів української області справою особливої важливості є організація пропаганди, яка мала би своєю метою, з одного боку, відділення робітничих жидівських мас від жидівських капіталістів а, з другого — з’єднання жидівських робітників із робітниками інших племен. Позаяк одним із найдієвіших засобів для початку такої пропаганди може стати соціалістична преса розмовними мовами жидів, то ми не сумніваємося, що всі наші товариші в українській області нададуть підтримку вищевикладеному заходові товаришів-жидів”[89].

Ініціатива Драгоманова не мала негайного успіху. Проте Драгоманова можна вважати одним із провісників єврейського соціалістичного та робітничого рухів. Цей факт не є загальновідомим, але його визнає декілька єврейських дослідників. Російський єврейський публіцист Давид Заславський із цього приводу писав:

“Зайве казати про глибину цих спостережень [Драгоманова]. Драгоманов у житті єврейського народу побачив явища і процеси, які єврейська соціалістична інтелігенція почала бачити лише за десять-п’ятнадцять років по тому... Неможливо було ясніше й точніше сформулювати завдання, які згодом лягли в основу перших єврейських робітничих гуртків, згодом Бунду та інших соціалістичних і комуністичних організацій, які працювали серед єврейського пролетаріату”[90].

Як стверджує Голда Патц,

“Драгоманов глибоко і точно дослідив єврейське питання. Здається, що в певні моменти він зумів збагнути суть трагедії єврейського народу... Основу для